М. Гоголь

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Він поєднував у собі ніжного лірика з грізним сатириком-викривачем,
добродушного гумориста з трагіком високої напруги,
захопленого співця краси, природи і людини з нещадним суддею
людської пошлості і підлоти.
М. Рильський

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня (20 березня за ст. ст.) 1809 р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батьки майбутнього письменника, Василь Опанасович Гоголь-Яновський і його дружина Марія Іванівна, були поміщиками середнього достатку. По батьківській лінії рід Гоголів вів своє походження від козацького полковника Остапа Гоголя, соратника гетьмана Петра Дорошенка, по материнській — мав далекі родинні зв'язки з Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм.
Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами. Батько Гоголя служив секретарем у царського вельможі Д. Трощинського, господаря сусіднього маєтку в Кибинцях, і писав комедії, що ставились в домашньому театрі. Атмосфера пожвавленого літературного життя, українського фольклорно-поетичного середовища, багатого на історичні перекази та народні легенди, велика бібліотека в маєтку в Кибинцях — усе це вже з раннього дитинства формувало в майбутньому письменникові інтерес до літератури, розвивало його творчу уяву та художні смаки.
З дев'ятилітнього віку Гоголь навчається в Полтавському повітовому училищі, потім бере приватні уроки у вчителя Г. Сорочинського, а далі вчиться в Ніжинській гімназії (ліцеї). У 1828 р. закінчилося навчання. Про настрій юного випускника свідчать такі рядки з його листа матері: «...я палав невгасимим завзяттям зробити життя своє потрібним для блага держави, я кипів бажанням принести хоча б маленьку користь. Неправосуддя, найбільше в світі нещастя, більш за все розривало моє серце, я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втратити без того, щоб не зробити блага».
З такими ідилічними мріями після закінчення гімназії Гоголь прибув до Петербурга, який швидко спростував його ілюзії щодо можливості якихось змін у бюрократичному державницькому апараті царської Росії. Перші літературні спроби Гоголя зазнали краху, як і спроба стати драматичним актором. Зрештою йому вдається влаштуватися на службу, яка, хоча і додасть так необхідних йому в письменницькій роботі творчих вражень, але водночас остаточно розвіє його юнацькі уявлення про чесну і корисну діяльність в умовах тогочасного суспільства.
Розчарувавшись у чиновницькій службі, Гоголь спробував свої сили на викладацькій роботі. Ще змалку його ваби ли розповіді про героїчне минуле свого народу, тому Гоголь обирає саме фах історика. Він мріяв очолити кафедру історії у щойно відкритому Київському університеті і навіть склав план викладання української історії, але вакансія дісталась іншій людині, і Гоголь залишається в Петербурзі. Деякий час він працював у Патріотичному інституті (1831 —1835 рр.), після чого перейшов до університету — лектором з історії середніх віків. Серед його студентів був майбутній російський 297 письменник І. С. Тургенєв. За свої лекції в університеті Гоголь одержав іменний подарунок від імператриці — діамантовий перстень. Проте служба в університеті не задовольняла його, і невдовзі він залишив її.
У 1836—1839 рр. Гоголь майже постійно живе за кордоном, лише зрідка навідуючись до Росії. На той час він уже знаменитий письменник, творами якого захоплюється вся Росія. Перебування за кордоном, з одного боку, за словами самого Гоголя, надавало йому творчої наснаги ( в цьому відношенні він особливо виділяв Італію, яку називав «батьківщиною своєї душі»), а з іншого боку, рятувало його від душевних депресій, від яких він потерпав, починаючи з кінця 30-х років і які згодом переросли в хронічну нервову хворобу, що її не могли здолати ані російські, ані кращі іноземні лікарі.
Останні роки життя Гоголь провів у Росії. Завжди сумлінний християнин, Гоголь доводить свою віру майже до фанатизму: оточує себе священиками, під їхнім впливом відмовляється від літературної творчості, намагається переконати друзів і широкі кола громадськості у винятковості власної місії, яка полягає ледве не в духовному порятунку всього російського суспільства.
Помер Микола Васильович Гоголь 4 березня (21 лютого за ст. ст.) 1852 р.
Цікаві факти із життя Гоголя
Народженая Гоголя оповите численними легендами. За родинними переказами, шлюб батька з його майбутньою матір'ю відбувся внаслідок пророцтва, яке батько уві сні почув від самої Діви Марії. Тривалий час мати народжувала мертвих дітей, і лише після довгих молитов перед іконою Миколи-Чудотворця небо послало їй сина, якого на честь святого назвали Миколою.
Люди, які знали Гоголя, стверджували, що він був доволі загадковою й утаємниченою особою. Навіть з найближчими друзями він ніколи не був цілковито відвертим. Він уникав говорити про свої погляди, про обставини свого життя, про літературні плани та сімейні проблеми. Зі слів різних людей Гоголь поставав зовсім різною людиною.
Нічого достеменно невідомо і про особисте життя Гоголя. Серед жінок, яких, можливо, міг кохати Гоголь, називають княгиню Анну Михайлівну Вельєгорську і придворну красуню Олександру Осипівну Смирнову-Россет, але ніяких свідчень про це ані знайомі письменника, ані він сам не залишили.
Як і народження, смерть Гоголя також оповита різноманітними фантастичними історіями, які з'явилися після того, як тіло письменника у 1931 р. було перепоховане на Новодівичому кладовищі. Відомо, що ще за життя Гоголь надзвичайно боявся, що напад летаргічного сну, на який він страждав, можуть сприйняти за його смерть. Поширилися чутки, буцімто при перепохованні тлінних останків Гоголя бачили, що віко його труни зсередини було подряпане й пошкоджене, а тіло лежало долілиць... Втім, медики цей факт давно спростували.
Творчість Гоголя
Уже в дитячому віці Гоголь пише свої перші вірші, а під час навчання в Ніжинській гімназії пробує свої сили в драматичних і прозових жанрах. Перший опублікований вірш Гоголя «Італія» з'явився у 1829 р. в петербурзькому журналі «Син Вітчизни», але без авторського імені. Того ж року Гоголь власним коштом видає поему «Ганц Кюхельгартен». Головний персонаж твору — романтичний юнак, якого гнітить пасивне існування і який прагне до активної суспільної діяльності. Ця перша проба пера виявилась невдалою, і після дошкульної критики Гоголь, викупивши з книжкових крамниць увесь тираж твору, спалив його. Втім мине лише два роки, і про твори Гоголя говоритиме вся Росія.
Зрілу творчість Гоголя можна поділити на два періоди.
Перший період припадає на початок 30-х років XIX ст. і характеризується тим, що в цей час Гоголь писав твори на українську тематику (так званий диканський цикл).
Другий, з 1835 р., продовжує українську тематику в творчості Гоголя (миргородський цикл), але, в переважній більшості творів, розробляє російську тематику і насамперед тему Петербурга (петербурзький цикл).
Диканський цикл гоголівських творів — це цикл веселих повістей на українську тематику під спільною назвою «Вечори на хуторі біля Диканьки», що вийшли двома частинами (збірками) у 1831 —1832 рр. До них увійшли повісті «Соро-чинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Утоплена», «Втрачена грамота», «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце». Саме ці повісті зробили Гоголеві літературне ім'я.
Гоголь, який народився і виріс в Україні, розпочав зрілий етап своєї творчості українською тематикою. Відтворити дивовижний і казковий образ України, збагачений сюжетами старовинних легенд, опоетизований барвами чарівного українського слова, поставив собі за мету Гоголь у своїх диканських повістях. Увесь цикл побудовано у формі розповіді, яка ведеться від особи простакуватого пасічника Рудого Панька. Він розповідає фантастичні історії, кожна з яких є окремою повістю циклу, а всі разом вони створюють неповторний образ Диканьки, її мешканців, їх хутірського життя з притаманними йому турботами і розвагами. Цілу галерею мудрих і відважних, дотепних на слово і життєрадісних персонажів виведено на сторінках «Вечорів на хуторі біля Диканьки».
Диканський цикл став справжньою енциклопедією побуту, звичаїв, моралі, особливостей національного світогляду, міфології та фольклору українського народу. За словами Остапа Вишні, у своїх повістях «Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу... Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.? Гоголеве слово наснажене духом українського народу, напоєне ароматом рідної мови».
Яскравий живий образ України, що постає з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії.
Уже в повістях диканського циклу виявили себе і дві най-прикметніші ознаки гоголівського художнього стилю — іскрометний комізм і тяжіння до фантастики, то веселої і життєстверджувальної, то похмурої і гнітючої.
Миргородський і петербурзький цикли. У 1835 р. світ побачили дві нові збірки повістей Гоголя «Миргород» і «Арабески». Якщо диканський цикл утверджував у творчості Гоголя романтизм, то нові збірки повістей ознаменували перехід письменника на позиції реалізму. Як і диканський, нові цикли повістей стали літературним тріумфом Гоголя. В. Бєлінський із захопленням проголосив його «законодавцем літератури і главою поетів».
Миргородський цикл складався з повістей («Старосвітські поміщики», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»), які продовжували українську тематику, але в дещо зміщеному ракурсі: замість сільського середовища на перший план виступило середовище поміщицьке, маломаєтне та чиновницьке; замість поетичної історії про хитромудрі витівки закоханих — дрібні клопоти і неприємності, повсякденний побут; замість виразних у своїй визначеності характерів — вульгарність і безликість обивателів. Винятком із творів циклу стала повість «Тарас Бульба», в якій письменник героїзує українське козацтво.
Збірка «Арабески» започаткувала петербурзький цикл творів Гоголя: до нього, крім власне повістей збірки («Невсь-кий проспект», «Портрет», «Записки божевільного»), відносять і ті гоголівські твори, які з'явилися пізніше, — повісті «Ніс» (1836), «Коляска» (1836), «Шинель» (1842). Сама назва циклу дещо умовна. Хоча, з одного боку, дія більшості творів відбувається в Петербурзі, з іншого боку, узагальнена картина петербурзької дійсності символізує всю Росію, мораль, звичаї, норми поведінки різноманітних прошарків тогочасного суспільства, підпорядкованого деспотичному режимові царської Росії.
У циклі петербурзьких повістей Гоголь створює образ Петербурга. Велике столичне місто під його пером постає осереддям жахливих контрастів, соціальних і моральних конфліктів, місцем принижень і трагічної самотності «маленької людини», яка відчуває себе лише непомітним гвинтиком в бездушному механізмі велетенської державної машини, що нівечить людські долі, калічить душі, нищить благородні мрії та наміри своїх громадян.
«Ревізор». «Мертві душі». Від осміяння світу петербурзького чиновництва, де панує лицемірство, угодництво та хабарництво, Гоголь переходить до викриття моральних і соціальних вад російського суспільства в цілому. Образ Петербурга розростається під пером Гоголя до символу всієї Росії, фантастичний елемент поступово витісняється реалістичним, життєві картини набувають ознак дедалі ширших соціальних узагальнень і спрямовуються на розкриття найбільш типових постатей та суспільних явищ тогочасного російського життя. М'який, комічний пафос попередніх творів Гоголя переростає в нещадну сатиру, яка цілить у наймерзенніші, в найогидніші прояви змертвілої душі імперського деспотизму.
У 1843 р. світ побачила найвідоміша комедія Гоголя — «Ревізор».
В сюжетну основу комедії покладено історію анекдотичного непорозуміння: 23-літнього дворянина Хлестакова чиновники провінційного містечка приймають за ревізора. Такий сюжет дав Гоголю можливість створити вражаючу картину хабарництва і казнокрадства царського чиновництва. Сюжет гоголівського «Ревізора» нагадує російськомовну комедію Г. Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827), але якщо в українського письменника головний герой, петербурзький чиновник Пустолобов, потрапляючи до провінційного містечка, навмисно вдає з себе ревізора, то гоголівського Хлестакова за ревізора приймають самі чиновники, що переносить акцент з героя-пройдисвіта на абсурдність російської соціально-політичної дійсності.
В пам'яті нащадків Гоголь назавжди залишиться видатним письменником, генієм, що мав унікальний дар, визначений ним самим як здатність «споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози».