Б.Шоу

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Джордж Бернард Шоу - (26 липня 1856 — 2 листопада 1950) — англійський драматург і публіцист ірландського походження, родом з Дубліна, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1925, помер в Ейот-Сент-Лоренс, Англія. На українській сцені вперше ставив п'єси Шоу Лесь Курбас у «Молодому театрі» («Кандіда», 1918) й Театрі ім. Т. Шевченка («Учень диявола», 1922); пізніше в Театрі ім. І. Франка були виставлені «Свята Йоанна» (1924) й «Учень диявола» (1948).
Саме Б. Шоу разом із Г. Ібсеном і А. Чеховим був «батьком» гостро соціальної, інтелектуальної драми, «драми ідей». Продовжуючи на новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему.
Народився 1856 року в Дубліні (Ірландія). Бунтівний характер юнака повставав проти сухої системи шкільного навчання. За його словами, він «утік із класичної школи» саме тоді, коли йому «загрожували заняття Гомером». У 1871 році п'ятнадцятирічний Шоу починає працювати клерком. У 1876 році переїхав до Англії. Але саме Ірландія, де всі соціальні, національні й релігійні суперечності епохи виявлялися особливо гостро, сформувала характер Шоу — одночасно бурхливий і глузливо-спокійний, такий, що поєднував жагу справедливості й уїдливий скептицизм.
Наприкінці 70-х років Б. Шоу остаточно обирає шлях професійного літератора. Спочатку вій створює романи, які цікаві насамперед із точки зору формування драматургічного методу Шоу. Стислі описи ситуацій, що нагадують сценічні ремарки, яскравий, часто насичений парадоксами діалог — усе це віщує у романісті майбутнього драматурга.
У 80-ті роки Бернард Шоу працює літературним рецензентом, театральним оглядачем і музичним критиком у кількох газетах і журналах. Блискучі й оригінальні за викладом думок і парадоксальні за формою статті, підписані буквами G.B.S., привертають увагу публіки.
Саме в цей час сформувалися і соціальні погляди Б. Шоу. У 80-ті роки він брав активну участь у діяльності Фабіанського товариства — соціал-реформістської організації, назва якої походить від імені римського полководця Фабія Кунктатора, який завдав вирішального удару карфагенському вождю Ганнібалу саме тому, що перед цим довго вичікував і не поспішав. Такої ж вичікувальної тактики щодо капіталізму й пропонували дотримуватися фабіанці. Вони вважали, що соціалізм можна побудувати шляхом поступових реформ, а не соціальних революцій.
Боротьба за нове суспільство була для Шоу невіддільною від боротьби за таку драму, яка могла б поставити перед глядачем нагальні питання сучасності. Нічого подібного на англійській сцені того часу не було: за винятком традиційних шекспірівських вистав, у репертуарі театрів переважали мелодраматичні та псевдоісторичні п'єси.
Б. Шоу почав створення нової драматургічної системи з пропаганди творчості Г. Ібсена. У 1891 році побачила світ книга Шоу «Квінтесенція ібсенізму». У 1885 році Шоу створює свою першу п'єсу «Дома удівця», з якої почалася «нова драма» в Англії. Потім з'явилися «Волокита» (1893) і «Професія місіс Воррен» (1893—1894),— всі вони ввійшли до циклу «Неприємних п'єс». У передмові до збірки «Неприємних п'єс» Шоу писав, що глядач «стикається в них із жахливими і потворними виявами суспільного устрою Англії».
Різкий викривальний пафос вирізняє найвизначнішу п'єсу циклу — комедію «Професія місіс Воррен», злу сатиру на вікторіанську Англію.
Такими ж гостросатиричними були й п'єси наступного циклу — «П'єс приємних»: «Зброя і людина» (1894), «Кандида» (1894), «Обранець долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1895—1896). «П'єси приємні», за словами драматурга, «менш торкаються злочинів суспільства», висвітлюючи в основному «його романтичні помилки та боротьбу окремих осіб із цими помилками».
У 1901 році Шоу опублікував новий цикл «П'єси для пуритан». Пояснюючи в передмові смисл загального заголовка, Шоу підкреслював, що він не ханжа й не боїться зображення почуттів, але він проти зведення усіх дій героїв лише до любовних мотивів. Якщо йти за цим принципом, стверджує драматург, «ніхто не може бути хоробрим, чи добрим, чи великодушним, якщо він ні в кого не закоханий».
П'єса «Дім, де розбиваються серця» (1913—1917), закінчена наприкінці Першої світової війни, відкрила новий період творчості Шоу. Відповідальність за трагічні події сучасності Шоу поклав на англійську інтелігенцію, яка віддала долю Європи «під владу підступного невігластва і бездушної сили». На підтвердження цієї думки наприкінці п'єси виникає символічний образ корабля, що збився з курсу і пливе в невідомість з капітаном, який покинув свій капітанський місток, і командою, що байдуже очікує на страшну катастрофу.
В одній із таких п'єс — «Візочку з яблуками» (1929) — Шоу у гротескно-ексцентричній формі розкриває важливі особливості суспільно-політичної ситуації в Англії першої третини XX століття. У центрі п'єси — дискусія про політичну владу, яку провадять король Магнус і його кабінет міністрів Демократично обрані міністри обстоюють конституційний принцип правління у країні, король — принцип нічим не обмеженої самодержавної влади. Гостро сатирична, пародійна дискусія дає змогу Шоу висловити своє ставлення до державних інститутів влади, демократії і парламентаризму, показати, хто ж насправді керує країною.
Відмову від традиційної художньої і сценічної достовірності заради широкої філософської дискусії в пізній драматургії Шоу високо оцінив Б. Брехт, який назвав англійського драматурга «творцем інтелектуального театру XX століття».

Серед творів, написаних Б. Шоу до Першої світової війни, найширшої популярності набула комедія «Пігмаліон» (1912). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї. Вражений красою власного витвору, Пігмаліон ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дружиною скульптора.

Є великі люди серед маленьких людей і є великі люди серед великих людей.

Є п'ятдесят способів сказати "так" і п'ятсот способів сказати "ні" й тільки один спосіб це написати.

Бідність приводить не до нещастя, бідність приводить до деградації.

Бережися людини, яка не відповіла на твій удар: вона ніколи не простить тобі і не дозволить простити себе.

Він не втратив жодної можливості втратити можливість.

Вбивство — крайня форма цензури.

Вороги видатного художника — серед художників, а не серед рядової публіки.

Всі великі істини починалися як святотатства.

Газета — це друкований орган, що не бачить межі між падінням велосипеда і крахом цивілізації.

Добрий хірург знає, коли його ніж торкається до нерва; і добрий критик так само відчуває порух свого пера.

Життя для мене не танення свічки. Це щось схоже на чудовний факел, який потрапив мені до рук на мить, і я хочу змусити його палати якомога яскравіше, перш ніж передати наступним поколінням.

Життя для мене не танення свічки. Це щось схоже на чудовний факел, який потрапив мені до рук на мить, і я хочу змусити його палати якомога яскравіше, перш ніж передати наступним поколінням.

Журналістам у нашій країні замало платять, аби вони знали хоч що-небудь варте оприлюднення.

Загалом влада не псує людей, проте дурні, коли вони при владі, псують владу.

Звання й титули вигадано для тих, чиї заслуги перед країною безперечні, але народові цієї країни невідомі.

Золоте правило говорить, що немає золотих правил.

Картину, яку хвалить понад десять відсотків публіки, належить спалити.

Коли людину в цьому світі бере нетерплячка щось сказати, складність не в тому, щоб примусити її говорити, а в тому, щоб перешкодити їй повторювати це, частіше, ніж потрібно.

Критики, як і загалом усі люди, знаходять те, що шукають, а не те, що справді є перед ними.

Курці й ті, хто не курить, не можуть бути однаково вільними в одному купе.

Більш за все людей цікавить те, що їх зовсім не стосується.
Люди тільки тоді повідомляють нас про щось цікаве, коли ми їм суперечимо.

Людина — усе рівно, що цегла; обпікаючись, вона стає твердою.

Мій спосіб жартувати — це говорити правду.

Мовчання — найдосконаліший спосіб передати презирство.

Моя слава зростала з кожною моєю невдачею.

Ніколи не вказуйте на помилки, якщо не знаєте, як їх виправити.

Нав'язування легенд як буквальних істин, умить перетворює їх з притчі на брехню.

Найбільше люди цікавляться тим, що їх абсолютно не стосується.

Після певного віку людина завжди проголошує одну й ту саму промову.

Свобода означає відповідальність. Ось чому більшість людей боїться свободи.

Трапляються романи, занадто гарні, щоб їх друкувати.

У літературі так: початківець намагається будь-що оволодіти літературною мовою, а трохи досвідченіші — звільнитися від цих пут.

Успіх — це смерть. Що таке вершина? Останній крок перед спуском.

Це занадто правдиве, щоб бути добрим.

Цензура зрештою доходить до того, що заборонено всі книги, крім тих, які ніхто не читає.

Читання перетворило Дон Кіхота на лицаря, а віра в прочитане зробила його божевільним.

Читаючи біографію, пам'ятайте, що правда ніколи не придатна для оприлюднення.

Шлях до невігластва вимощено розкішними виданнями.

Я став вільнодумцем ще до того, як навчився думати.

Я часто цитую себе. Це надає гостроти моїй розмові.

Якщо ви раз скажете правду, вам уже ніколи не повірять, скільки б ви потім не брехали.