бульв. Т. Шевченка

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

   Мандруючи вулицями Тернополя, ми не можемо не пройтися Ошатним бульваром Тараса Шевченка. Ця старовинна артерія нерозривно пов'язана із розвитком та історією нашого міста. Відкриття на початку ХІХ століття гімназії спричинилося до розбудови міста.
   Відразу за міськими валами почала формуватися престижна вулиця, що стала називатися Панською. Спочатку тут партерові будинки губилися у землі садів. А згодом піднялися декількаповерхові кам'яниці. Із будівництвом залізниці центр зі старомістя навколо Старого замку почав переміщатися ближче до вокзалу. Вулиця стала центральною і поділилася на Панську Вищу і Панську Нижчу. З 1890 року її назвали іменем Адама Міцкевича, а з 1925-г0 нижня частина (від перехрестя із сучасною Руською найменована - Болеслава Хороброго. Були у біографії вулиці й інші назви. У період німецької окупації Дойчешграсе, у радянські часи - з 1948 по 1961-й - Сталіна, відтак Карла Маркca. На початку 90-х років бульвару повернено ім'я Тараса Шевченка, яке він мав ще в 1918 році.

У 20-30 роках минулого століття вулиця знову називалася Міцкевича. Але все-таки й тоді у Тернополі була вулиця Тараса Шевченка. Тепер це частина вулиці Пирогова (від перетину зі сучасною вулицею Січових Стрільців до перетину із вулицею Гоголя). У сьогодення бульвару, вплітається ще й пам'ятник поету та театр, що носить його ім'я.

Здавна окрасою вулиці були зелені алеї, які тягнулися серединою горішньої частини вулиці. Розпочиналися вони на перехресті вулиць,там, де тепер стоїть пам'ятник Ярославу Стецькові. Caмe тут, на початку бульвару, в оточенні зелені височіла, на струйкій колоні фігура святої Теклі, встановлена у 1882 році. Її вважали покровителькою Тернополя. Неподалік була ще й гарно оздоблена міська криниця, про яку ще довго згадували тернополяни. Зелені насадження переривав обширний майдан перед будинком міського самоуправління - магістратом, який не уцілів під час квітневих боїв за місто у 1944-му. Ця площа була звичним місцем збору безробітних. Тут висували свої вимоги до влади страйкарі. У 1917-му на цьому майдані зустрічали вінценосних осіб - кайзера Вільгельма і цісаря Карла I.

   Далі вулиця пролягала обабіч скверу або, як тоді звично казали, "городця" , аж до Парафіяльного костелу (зруйнований, а на цьому місці збудовано універмаг). Сам сквер, або планти, вже у 1927 році займав площу 7697 кв.м. Звичайно, він змінювався, але був.
Здавна у сквері любили збиратися тернополяни, обговорити новини, погомоніти. Був тут і годинник на гарно, оздобленому чавунному стовпі. Він, пережив Першу світову, але Друга його уже не пощадила. Була на плантах ще одна ошатна криниця. На початку 1950-х у сквері появився гучномовець, який називали ще "капелюхом" за форму або "баняком". Навколо нього збиралися послухати,що діється у світі, обговорити футбольний матч.
   Оскільки ця гарна зелена вулиця була центральною, то в 1895 році на майдані перед магістратом встановили пам'ятник Адаму Міцкевичу роботи скульптора Томаша Дикаса. Цей пам'ятник знищено у вирі подій 1918-1919 років. У 1923 році тут відкрили новий пам'ятник поету (скульптор Аполлінарій Гловінський - уродженець Тернополя). Знищений у період фашистської окупації. На місці зруйнованого магістрату згодом розбито сквер, де тепер стоїть пам'ятник О.Пушкіну. З цього приводу трапився такий курйоз. У середині сімдесятих, коли почали їздити у гості поляки до нас, а ми - до них, навідався у Тернопіль корінний тернополянин - поляк. Зустрівшись з родиною, він захоплено говорив про зміни в Тернополі. А на завершення видав: "А Міцкевіч, як стоял так і стої", - прийнявши Олександра Сергійовича за Адама Міцкевича.

  Обрамлення майдану доповнив готель "Подільський" ("Україна"). Документи засвідчують, що збудували його в 1890 році. Пам'ятна дошка нагадує про знаменитості, що тут зупинялися. Та нема на ній згадки, що у цьому готелі у 1917 році зустрічався із місцевим комітетом призначений тимчасовим урядом губернатор Галичини й Буковини. З "Подільським" пов'язані й подальші буремні події. Тут умістилася й редакція тогочасної газети "Українські вісті".
Здавна у готельній кам'яниці були ресторан й кав'ярня. Кав'ярня "Болевард" належала до улюблених місць зустрічей та відпочинку міщан. Навіть у важкі часи Першої світової, коли у місті не вистачало борошна, цукру, жирів й хліба, коли майже всі крамниці були зачинені, у peсторані можна було пообідати, а в кав'ярні випити філіжанку чорної чи "білої" кави (з молоком чи сметанкаю). Пізніше там була відома в місті "Адрія" (тепер ресторан "Україна"). Кав'ярні й ресторації задовольняли не тільки гастрономічні смаки Тернополя, а й ставали осередками культурного життя. Тут влаштовувалися модні у той час танцювальні вечори-дансінги.
   Ще одним важливим штрихом у біографії старовинної вулиці стали перші кінотеатри. Один із них містився на подвір'ї готелю, потім був відомий як "Аполльо", другий - дещо далі, у подвір'ї будинку, що праворуч сусідить із телерадіокомітетом. То був кінотеатр "Світязь" (потім "Паляце"). Зі "Світязем" пов'язана діяльність "Тернопільських театральних вечорів" .
Тодішні німі фільми демонструвалися у супроводі піаніста-тапера. Так, що завжди у кінозалі мусив бути xороший інструмент. З березня 1918-го у цьому кінотеатрі відбулися збори-віче, присвячені святу української державності.
   Вулиця здавна була улюбленим місцем прогулянок, спацерів. Сюди приходили себе показати й людей подивитись, призначали побачення й зустрічі. Традиція вечірніх і недільних прогулянок збереглася і в повоєнний час. На "стометрівці", а в 20-30-х роках це місце прогулянок називали ще "корзо" або "корсо", можна було побачити всі нові віяння моди.
   У листопаді 1957 року відкрився театральний сезон у новозбудованому приміщенні обласного драматичного тепер академічного - театру імені Т. Шевченка. У 1982 році у затишному сквері біля театру встановили пам'ятник поетові роботи скульптора Миколи Невеселого.

Із правого боку вулиці було чимало адміністративних будівель: повітове, староство, окружний суд, прокуратура, в'язниця. Ліворуч образ вулиці в основному творили численні крамниці, декілька закладів харчування, кінотеатри і відчутна присутність громадських інституцій, виключаючи кооперативи. Були тут й магазини, де продавали спортивні товари, велосипеди та запасні частини даних, а згодом й інші новинки техніки, включно із сільськогосподарською. Працювали тут навіть курси водіїв: автівки почали тоді визначати ритм міського життя. І радше були предметом розкоші, ніж пересування. У кінці 20-х на пoчатку 30-х започатковані перші рейси міжміських автобусів, які відправлялися також із центра. До речі, неподалік магістратського майдану була й бензозаправка. У повоєнний час обличчя вулиці доповнила присутність партійних, комсомольських та інших радянських інституцій. На перехресті перед Парафіяльним костелом (тепер тут універмаг) появилася тумба із постовим міліціонером-регулювальником, а згодом - перший світлофор. Осередком знань стала обласна наукова універсальна бібліотека, що розмістилася у старовинній кам'яниці Б.Стахевича. Але все ж таки повернемося до того місця, де на початку бульвару стояла статуя святої Теклі, а тепер - пам' ятник Я. Стецькові. Це місце, мабуть, облюбували для пам'ятників, які змінювали один одного залежно від подиху політичного вітру. У повоєнні роки там встановили пам'ятник "вождю народів" - Й. Сталіну. Була ще одна цікава сторінка в історії пам'ятників на бульварі. До святкуння 300-річчя возз'єднання України з Росією у сквері відкрили пам'ятник Богдану Хмельницькому. Наприкінці 1950-х років улюблене місце відпочинку Тернополя прикрасив фонтан і барвисті квітники.
   У нижній частині бульвару, колишній Панській нижчій (Б. Хороброго), справа за універмагом збереглися давні будинки. З протилежного боку, між бульваром і вулицею Січових Стрільців, утворився сквер, де стояв, а потім сидів М.Горький. Колись тут планували спорудити нову тернопільську церкву. Місце для неї було куплене з допомогою митрополита Андрея Шептицького. Тому у 2001 році тут відкрили пам'ятник великому сподвижнику віри. Також споруджено пам'ятник Соломії Крушельницькій.