Конкурси / 2020 рік / Переможці обласного етапу Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули» / Роботи переможців обласного етапу Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули» 2020

Завжди з великим нетерпінням чекаю весни. Вона приходить з першою грозою. Бабуся каже, що грім стрясає землю від зимового сну, і тільки після цього можна висівати насіння.
…Я вибігаю з хати, взуваю мамині гумові чоботи, які чалапають так, ніби за мною хтось женеться, і лечу до бабусі. Вітер запряг пару хмар, але, здається, забув, куди збирався їхати, і хмари, як дикі, необ’їжджені кобилиці, носять його по всьому небу, розвіваючи сивими гривами та крешучи вогонь з-під копит. Великі важкі краплі дощу розбиваються об моє обличчя, розтікаються струмочками  і лоскочуть, наче котячі вуса. Громи б`ють в тулумбаси, неначе збирають військо на поле битви. Стає темно і трохи моторошно. І не тільки мені, але й навіть деревам і кущам, які хиляться кудись на південь, напевно, хочуть вирватися з обіймів землі і втекти в безпечне місце. Я прискорюю біг. От уже дерев`яна хвіртка з вирізьбленими голубами. Хутко безцеремонно відчиняю її, вона обурливо скрипить, але впускає мене на подвір`я. Старий горіх здивовано глипнув на мене, схопився, хотів підбігти і накрити мене своєю  велетенською парасолею-кроною, але раптом згадав, що не може, і безсило зітхнув, опустивши буйну голову. На даху бабусиної хати в чорному пошарпаному гнізді стоїть лелека на одній нозі, понуро похиливши голову і терпляче зносячи холодні удари дощу. Вода  патьоками стікає по його пір`ї , а він все непорушно стоїть неначе декорація, вирізьблена з дерева.
 Краплі погустішали і тепер бомбардують мене по всьому тілу, неприємні і слизькі. Гублячи завелике взуття на сходах, я хапаюся за дверну ручку, тягну її на себе і поринаю в затишок бабусиної хати.

Я підходжу до бабусі, пригортаюся до її грудей, і мені стає тепло і добре, ніби й ніколи не існувало холодного дощу і загрозливого вітру.

Бабуся посміхається. Колись у бабусиній усмішці бриніла іскорка сонця, але після того як її син, мій дядько, загинув на війні, її очі завжди вологі, там навіки оселилася печаль.
Бабуся ніколи не купує насіння, а вирощує його сама.Ми перебираємо клуночки, вузлики, паперові трубочки і коробочки з насінням. У хаті духмянить літо, а за вікном співає перша весняна гроза…
Моя бабуся – майстриня. Її вишивками захоплюється усе село. У школі навіть проводилася виставка її робіт. Вона вишиває хрестиком, гладдю, бісером. Найчастіше вишиває образи, портрети, натюрморти, різноманітні узори, але найкраще у неї виходять квіти. Вони немов живі, неначе ростуть і цвітуть на її рушниках, сорочках, обрусах, килимах, подушках, доріжках, серветках. Коли настають свята, то її хата перетворюється на вишиваний квітник. Великі рушники з білого полотна огортають образи, наче крила. Стіл, вкритий скатертиною, нагадує мініатюрне поле соняшників, вони туляться один до одного своїми сонячними головами, і від них ніби світліє в хаті.
На свята мама, тато, бабуся і я йдемо до церкви у вишитих сорочках. На моїй сорочці грона червоної калини перевиті з синім льоном, адже вони символізують дівочу красу, а ще свічки мальв – як символ любові до рідної землі. Одягаючи бабусину вишиванку,  я відчуваю зв'язок зі своїм родом і народом.
Я часто запитую в бабусі, як їй вдається так правдиво відтворювати квіти на полотні. Я мрію стати художницею і часто малюю квіти і олівцями, і фломастерами, і фарбами, але такими живими, як у моєї бабусі, вони ніколи не здаються. Вона усміхається, в її очах запалюються  вогники, і тоді з її вуст линуть історії з життя. І мені відкривається класична істина: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові». Увесь свій вік бабуся працювала коло землі, обробляла її, віддавала їй всі свої сили, дякувала за врожай. Для неї земля – мати, а кожна рослина – Божий дар, тому засівала ними поля і полотна, показуючи свою вдячність і любов. Вона і сама мені нагадує правічну землю-матір, годувальницю, берегиню всього живого на землі.
Обожнює бабуся і садити квіти. З ранньої весни і до пізньої осені у її квітнику буяє краса.  А на городі у неї чого тільки немає! І все то – її  праця.
 
…Ми з бабусею прополюємо грядки. Червневе сонце гарячими променями гладить наші розпашілі лиця, просить нас перепочити. Бабуся старанно висмикує бур`яни, перетирає вузлуватими спрацьованими пальцями чорну  масну землю, з любов`ю обгортає нею ще малі, але вперті і чіпкі до життя молоді пагони.  «А що, доню, чи добрий буде врожай?» - питає вона, примружуючи очі і посміхаючись. У цю мить, здається, бабуся молодшає: на її обличчі розгладжуються зморшки і світліє погляд. А на даху лелеки годують своїх малюків…
Бабуся каже, що обійстя, де гніздяться ці великі благородні птахи, –  щасливе. А ще каже, що бузьок (так у нас називають лелек) був колись людиною. Зібрав Бог усіх гадів, жаб, ящірок у великий міх і наказав чоловікові віднести все це і кинути у мочарі, де люди не ходять. Але цікавий чоловік не витримав, розв’язав мішок раніше, і вся гадина знову розповзлася по всій землі. А Бог перетворив чоловіка на бузька і наказав йому визбирати те, що випустив. І тільки тоді, коли він збере всю ту паскудь, то знову стане людиною. А поки що, пам’ятаючи про своє походження, він селиться біля людей і сумно, понуривши голову, чалапає по болотах, вишукує жаб та змій, нарікаючи на свою необачність.
 
… Осінь завжди приносить сум у моє серце. По дорозі до школи я помічаю, як з кожним днем все сильніше багровіють і жовкнуть дерева. Ніби люди сивіють. Непомітно. День за днем…
Бабуся хворіє. Я доглядаю її, пою чаєм, настояним на цілющих травах. Витягую зі старої дубової скрині бабусині вишиванки. Їх багато, вони різні, як людська доля. Кімнату заполонюють вишиті квіти, здається, вони пахнуть, як живі. Чи то запах засушених материнки і безсмертника, дбайливо поставлених між вишиття? Мене охоплює враження, ніби до хати заздалегідь завітала весна…
Час збігає, як вода, летить, як вітер. Це єдина річ на світі, яку неможливо намалювати, бо він невловимий і невидимий. Його можна тільки пережити. Кожному з нас відведений час на цій прекрасній землі, з неї, як Антей, ми черпаємо силу і натхнення, вона годує і одягає нас, одухотворює і окриляє, вона стає останнім прихистком для тіла, коли душа відлітає у вічність…
 
… Бабусі не стало похмурого осіннього досвітку.А через декілька днів у її городі розцвіли жоржини, цілі хмари жоржин, жовтих, червоних, білих, строкатих. І в тому буянні навіть похнюплена хата збадьорилася, віддзеркаливши у своїх вікнах скупі промені кволого осіннього сонця.
 
Я часто приходжу на бабусине обійстя. Мене, як завжди, зустрічає пара голубів. «Летімо зі мною», – кличе голуб голубку, піднявши крило. А що, коли вона не може, бо в неї крило перебите чи голуб зрадливий?Порожнє гніздо на порожній хаті гойдає пустку, а вона, здається, кричить на увесь куток. Але лелеки навесні повернуться, несучи на своїх крилах не тільки весну, а й надію…
Сідаю під хатою на лавку. Усе довкола нагадує про близьку мені людину.Височезні мальви пригинаються, надягають свої рожеві, блакитні, лілові окуляри і приглядаються до мене з цікавістю. Старезний горіх все так же важко зітхає, ніби соромиться свого кремезного тіла, скутого безсиллям. Сонце, ледь торкаючись землі,зазирає крізь віти яблуні, примружує очі, злегка посміхається: «А що, доню, чи добрий буде врожай?»

Чи задумувалися ми над тим, як багато об’єднує в собі одне слово – природа. Природа – величезна оселя, в якій ми живемо. Від кожного з нас залежить її затишок і чарівність, безпечність і надійність.
Людина починається з великої любові з дитинства. Вона пізнає світ, його веселкові барви, сонячне тепло, безмежну синь неба, відчуває аромат трав, квітів, дерев, милується різнобарвними метеликами, вслухається в кришталевий передзвін річок, насолоджується пташиним співом, з подивом спостерігає за візерунком малесенької сніжинки, яка лиш торкнувшись руки, перетворюється на крапельку води. Безмежна і різноманітна природа. Щоб її по справжньому любити і оберігати потрібно вивчати, розкривати дивовижні таємниці, пізнавати її загадкове життя.
Як що ви любите природу і хочете зустрітися з її творінням, проведіть відпочинок на Дністрі. Мальовничі кручі берегів, голуба гладінь річки, духмяні луки заповідних куточків цього казкового краю назавжди залишаться у вашій пам’яті.
Не рвіть квітів! Підіть на луки, чи в ліс і подивіться як вранці купаються трави в рясній кришталевій росі, як сріблясті коси ковили гонять легкі тремтливі хвильки. І ви зачаровані незайманістю цього чудо-куточка живої природи не зможете не шанувати його, бо після вас тут ходитимуть люди, які будуть вдячні вам за збережену красу рідної землі.
Пройшовши лісом, чуємо спів пташок, з-під куща вистрибнув заєць, біля свого лігва сопе ведмідь, там і вовк пробіг, білки скачуть з дерева на дерево. Кожен приходить в ліс з якоюсь метою: хто по гриби, хто за квітами, хто просто відпочити. Ліс чарівний в усі пори року. Весною полонить пробудження і відродження життя, запахами перших квітів. Улітку вабить прохолодою, буянням зелені, суницями, ожиною, полуницями, малиною. Подивіться на дерева восени! Клени на одну гілку набирають жовтого кольору, на іншу багряного, і стоять розкішними букетами не мов стверджуючи: осінь – не пора смутку, осінь – пора натхнення і краси! По своєму чудовий ліс зимою. Навколо біло-біло, а живими острівцями виступають вічнозелені ялинки.
А коли натрапимо на кущі калини чи шипшини навіть у лютий мороз, ці плоди наче зігрівають. Хочу закликати до збереження лісів такими рядками:
Бережіть, не доводьте до сліз
свого друга зеленого – ліс.
Ліс – легені планети.
Посадіть, доглядайте ліси,
щоб було у світі більше краси.
Хай співають пташки і зозуля кує,
всій планеті надію дає.
Найкраще людина почувається в горах. Саме тут ми наближаємось до неба чистого і світлого, на повні груди вдихаємо запах свободи життя. Я люблю подорожувати карпатськими просторами,  відчувати голос гірської природи.
Людина – захисник природи. Тож не будемо робити шкоди рослинам і тваринам. Пам’ятаймо: квіти – це окраса нашого життя – не губімо їх. Кожен кущик, кожне деревце милують нас своєю неповторністю. Джерельна вода додає нам сили і наснаги – охороняймо її. Кожна рослина виділяє в повітря кисень, яким ми дихаємо, без нього немає життя. Не топчімо, не зриваймо надаремно рослини, а посадімо квіти в квітнику, калину біля хати, яблуню в саду. Нехай росте, квітне і буяє, нас і нашу землю звеселяє.

Жили собі на небі четверо нерозлучних друзів: Зима, Весна, Літо та Осінь. Кожного дня сиділи вони безтурботно на м’якеньких хмаринках, пустували, веселилися. Але люди на землі дуже страждали від їхніх ігор. Коли гралися Зима і Літо, то надворі ставало то дуже спекотно, то дуже холодно і морозно. Якщо бешкетували Осінь та Весна, листочки починали опадати, ще не позеленівши – не розпускалися квіти, пташки починали відлітати у теплі краї, ще не встигнувши звити свої гніздечка на рідній землі. Не хорошими були їхні забави. Потрібно було їх якось зупинити.
Більше того, якось вони посперечалися, хто з них найкраща та найкрасивіша пора року? Хлопчик-Літо сяяв і був завжди теплим і радісним. Дівчинка-Зима була холодною і впертою, але її дуже любили і чекали дітлахи. Осінь-красуня була золотою і дощовою, але приносила людям багатий урожай, а Весна-чарівниця – зеленою і прохолодною, але її прихід символізував пробудження природи, початок нового життя.
Кожен з них мав своїх помічників: сонечка, дощика, сніжка і листочка. Якось прийшли вони на хмаринку, де жили пори року, почули, як ті знову сперечаються. Через їхню суперечку несолодко було людям, бо Зима розгнівалася на Літо і посипала його сріблястим інеєм, який впав на щойно зорану землю. Осінь подула вітром – і перший весняний пролісок сумно схилив голівку і заплакав. Ну ніяк не вдавалося їх заспокоїти та примирити.
Побачив цей балаган тато Рік. Спустився він на хмаринку і голосно, поважно сказав: «Кожен з вас має свої переваги – немає найкращої пори року, ви кожна по-особливому прекрасна. Але я не дозволю, щоб у світі був безлад. Через ваші пустощі та сварки потерпають люди на землі. Тому від сьогоднішнього дня ви всі житимете окремо. Коли на землі пануватиме сувора Зима - буде холодно, морозно і по-казковому прекрасно. Коли настане час і прийде довгожданне Літо – буде спекотно, сонячно, весело і безтурботно. Гулятиме в повітрі квітуча Весна – все зазеленіє, забуяє, оживе і розквітне. Прийде жовтогаряча Осінь – випаде дрібний дощик, облетять останні багряні листочки, і світ стане золотим.
 

Чарівний яблуневий цвіт

17 травня 2016 рік...
6 година ранку.
Мені сниться усміхнений тато, він мене цілує в щічку, міцно обіймає – і мені так радісно і тепло на душі. Я розплющую очі і розумію, що це сон, наймиліший у світі сон, який ніколи не стане реальністю. Я не вдома, біля мене немає татуся… Ми з мамою їдемо в сторону Києва у старому автобусі, біля нас ще з десяток людей, які також постраждали від війни і їдуть, як і ми, у невідомість. Ми за мить втратили усе – у моїх вухах ще стукотять російські гради, недалеко біля мене пару днів тому вибухнула граната – і після цього я більше не бачила свого дому. Єдине, що я встигла зберегти на пам’ять про свою домівку – гілочка яблуневого цвіту, яку я заховала в рукав куртки, коли ми втікали від обстрілів. 
25 травня 2016 рік…
Я сумую за татком... З початку березня його не бачила. Він дуже любив нас з мамою і завжди навесні дарував мамі букет яблуневого цвіту, як згадку про їхнє перше побачення. Ми чекали його з Майдану, ми сподівалися, що повернеться додому, але він з побратимами пішов на війну, в саме пекло – Донецький аеропорт, маму сповістив в останній день. Татко вирішив відстоювати  честь Батьківщини до кінця... Мені бракує його підтримки, поцілунку на ніч, обіймів та просто душевних розмов і прогулянок. Мені важко уявити лагідного і доброго татка в бронежилеті та касці, зі зброєю в руках. Мама кожну ніч молиться і плаче, а я згадую щасливі миті, проведені разом, і розказую про свого татка маленькій яблуневій гілочці, яку привезла з собою в чуже місто, поставила на вікно у воду, але вона чомусь прив’яла, хоч і не засохла.
1 червня 2016 рік…
Я познайомилась з дівчинкою. У неї батько й дідусь загинули, тіла довго розпізнавали, щоб їх рідні змогли похоронити. Я кожен день розповідаю їй про тата, ми плачемо потай від мами, я боюся зробити їй боляче, я мрію, щоб мама заснула без телефону в руках.
5 червня 2016 рік…
Мені страшно уявити, як у мого найкращого в світі татуся зараз цілиться ворог. Відчуваю мурашки по шкірі, одразу кидає  в холодний піт...
Ми поселилися у невеликому будинку, поблизу столиці у старенької бабусі. Ніхто не хотів нас приймати, особливо ті, у кого знайомі чи родичі зараз на війні. Нас образливо називають зрадниками, «сєпарами» тільки тому, що ми родом з Донецької області. Якби вони знали, як мій тато любить Україну?! 
10 червня 2016 рік…
Уночі снився тато, він ніжно посміхався та махав мені рукою, але з часом все віддалявся і віддалявся. Він просив мене поливати яблуневу гілочку, він її мріє, як колись, подарувати мамі. Звідки він про неї знає? Я ж нікому не розповідала…
25 червня 2016 рік…
Мама з самого ранку безперервно плаче та пробує щось мені пояснити. Нарешті видавлює з себе скупе: "З татком біда. Сьогодні зранку його..."
Мені стало погано, збулось усе, що мені снилось, що я собі уявляла. Тато зник, його взяли в полон. Я не можу цього усвідомити, я не можу в це повірити. У такі моменти самій жити далі зовсім не хочеться. Я пробую підтримати маму, я не знаю, як її розрадити, я хочу подзвонити татові, але абонент не відповідає. Я забуваю підливати гілочку яблуневого цвіту, я її ненавиджу. Вона нагадує мені про колишнє спокійне життя, де мама не плаче, і тато завжди усміхнений.
25 липня 2016 рік… 
Пройшов місяць з того часу, як татко потрапив в полон. Мама побивається досі, я ходжу, немов у воду опущена, і ніяка забава мені не до втіхи.
25 грудня 2016 рік…
Один із найщасливіших днів у моєму житті. Батька знайшли у списку полонених на обмін. Сам Бог лише знає, як таке могло статись. Звісно, радіти не дуже є чому. Але він живий!! Я ще можу побачити його, ще є надія колись пригорнутись до його грудей, ще є надія побачити наживо радісну посмішку мого татка, мого героя. Мама не знаходить собі місця, друзі, бабуся з дідусем, усі дзвонять та запитують, чи бува ми не знаємо якоїсь інформації. Я не можу думати про щось інше. Я давно не заходжу у маленьку кімнату в кінці коридору, тому що там наше минуле, там фотографії, спогади, малюнки і маленька гілочка у вазі на підвіконнику, яку я не провідувала і не підливала довший час…
2017 рік...
Зима. Президент сповіщає, що близько 70 бійців, котрих взяли у полон, повертаються додому. Незабаром на телеекранах появляться списки. Я не знаходжу собі місця. Щоб не заважати мамі, не турбувати її, я забилася в куточок маленької кімнати і боюся навіть дихати. Невже, невже ми знайшли тата, невже його повертають? Невже це мені не сниться, невже це правда, невже мрії справді збуваються, якщо у них вірити? Я витерла сльози і глянула на підвіконня. Я не повірила своїм очам!!! Яблунева гілочка пустила новий пагінець. Вона не засохла, а навпаки – у неї з’явилися бруньки. Дякую, Боже, прости, гілочко, що я про тебе забула, не підливала, хотіла, щоб ти швидше пропала і не нагадувала мені про моє щасливе дитинство… 
22 січня 2017 рік…
Настав найщасливіший день мого життя. Ми з мамою ледь не у перших рядах в аеропорту Бориспіль чекаємо літак. Літак, що поверне батька додому, до нас. Нехай він буде поранений, нехай хворий, нехай без пам’яті, але живий. Наша турбота і ласка його швидко вилікують.
Літак приземлився, усі навколо плачуть, а мені здається, що за цей час я виплакала все, я не хочу сьогодні плакати. Мої молитви почуто – я сьогодні обійму тата. Я бачу у невеликому вікні його обличчя і непритомнію від хвилювання. Чому саме в такий момент?.. Я сиділа у кареті швидкої допомоги, не було сил навіть підвестись, у моєму серці вирували змішані почуття. Щастя, радість, подив... Раптом я зрозуміла, що в рукаві куртки мені щось заважає. Я згадала, що взяла з собою яблуневу гілочку – символ маминого і татового кохання.
Чую крики, полонені виходять з літака. Знаходжу в собі сили та, опираючись на лікаря, виходжу з машини. Тато спускається першим. Він сяє, його усмішка засліплює усіх, хто прийшов зустрічати своїх героїв.
Побачити, поцілувати тата я зможу через тиждень, тому що він їде в лікарню на обстеження. Але лише одного погляду мені вистарчило для того, щоб стати найщасливішою людиною на світі. Лише одного погляду для нас з мамою - щоб спати спокійно. Я відпросилася в лікаря, щоб дещо передати татові. Я не могла говорити, мене переповнювали сльози радості. Я знала, що тато поспішає, його везуть у лікарню, йому потрібні сили на відновлення, але я не могла не передати йому найцінніше, що ховала біля серця – свою гілочку.
Ми зрозуміли один одного без слів. Я віддала найцінніше і спостерігала, як вперше моя зболена мама знов усміхалася, як, незважаючи на біль душевний і фізичний, татко, як колись, подарував їй яблуневу гілочку, яка зацвіла взимку білим-білим цвітом!
Тато, мій любий тато, він не лише змусив моє серденько битись набагато частіше, він змусив повірити мене в чудо. У той момент, я до кінця зрозуміла, що ВІН зі мною, що тепер немає причин не жити, не рухатись далі, що ми все переборемо і заживемо, як колись, хоч і на чужині, проте назавжди разом.

 

«Чорнобиль... Він сповив тебе, рідна земле, 30 років тому, щоб люди, які позбулися совісті, страху перед величчю Творця, зупинилися у своїх безчинствах. І десятки, сотні тисяч українців, мільйони твоїх синів і дочок, Україно, опинилися під Хрестом спокути і...» – чорний ящик телевізора різко змовк...
– Олексію, навіщо ти вимкнув цей фільм? – вимогливо запитала Влада, дівчина років шістнадцяти з великими карими очима.
– По-перше, ми зібралися не для перегляду фільму, – з глузливими нотками в голосі повідомив Олексій.  
– По-друге, невже ви думаєте, що тут говорять правду, без перебільшень?
Він усміхнувся так, ніби пояснював скільки буде 2+2.
Ярослав, найстарший з друзів, прискіпливо глянув на Олексія:
–  Ми поставимо декілька запитань, якщо ти не проти. По-перше, навіщо ти нас усіх зібрав, по-друге, чим тобі фільм не вгодив? – запитав хлопець.
– Ось! Чудове запитання, – Олексій сяяв, як нова копійка.
– Коли ти говориш з таким ентузіазмом, мені це не подобається, – мовив Роман.
– Вам не догодиш! – з награною образою відповів Льоша. – Але нехай, тож хочу вам повідомити... Мої батьки поїхали на дачу аж на цілий тиждень, травень, самі розумієте.
– До речі, про кіно, – не звертаючи уваги на скептичні погляди друзів,  продовжував Олексій, – невже ви думаєте, що все це правда?
– Звичайно, не все, але ж це документальний фільм про аварію на Чорнобильські АЕС, – не вгавала Влада.
– І що?
– Невже ти не усвідомлюєш, яке щастя, що ми не встигли «насолодитися» тими часами?! – голос дівчини піднявся на декілька октав.
– Не розумію! Не усвідомлюю? Ти приділяєш забагато часу телевізору, тобі промивають мозок, а ти віриш у все! – хлопець розізлився не на жарт.
– Стоп! – голос Ярослава відбився від стін. У кімнаті стало дивовижно тихо, можна було почути одну муху, яка літала під стелею, намотуючи круги.
– Перестаньте сваритися! – підтримав друга Роман.
– Я повинен довести, що вона не права! – з викликом в голосі сказав Олексій.
– І як ти це зробиш? – насмішкувато спитала Влада.
– У мене є ідея, – з єхидною посмішкою повідомив підліток.
– Мені це не подобається... – голос Романа був тривожний.
– Тож слухайте, на вихідних ми їдемо в Прип'ять. Це недалеко, години три маршруткою, а потім якось доберемося.
В кімнаті настала тиша. Пауза затяглася.
– Згода! – голос Влади рознісся, як грім серед ясного неба.
– Ні, ти що? Ви що? З глузду з'їхали! – крикнув Роман.
– Боїшся – самі поїдемо! – майже одночасно вигукнули Олексій і Влада.
Суботній травневий ранок. Місто ще спало, тільки на автобусній зупинці стояло троє підлітків.
– Сподіваюся, Влада не прийде, – тихо сказав Ярослав.
Його голос звучав тихо, приречено, а очі з надією дивилися на Олексія.
– Не дивися ти так на мене. Боїшся – навіщо їдеш? Я думаю, Влада не приїде, вона боягузка, – коли хлопець це говорив, виглядав не дуже впевнено. Почекаємо ще п’ять хвилин і підемо, я змерз, вночі було холодно.
– Навіщо я погодився їхати? Знаю: погана ідея, дуже погана. Але не можу я вас туди відпустити самих. Можливо, ще не пізно відмовитися від цього безглуздя? – Роман не стояв на місці, ходив по тротуару туди-сюди.
Ярослав мовчав, тільки Олексій на цей коментар сердито засопів.
– Довго чекали? – дзвінкий голос Влади вивів хлопців із роздумів. – Лейла!
Чорна вівчарка на оклик підняла голову й радісно замахала хвостом. Роман любив цю собаку, часто грався з нею, водив на прогулянки.
– Навіщо, взяла Лейлу з собою, нас не пустять у маршрутку з нею, – невдоволено буркнув Олексій замість привітання.
– Не можу я залишити її саму в квартирі. Мама з братом поїхали до бабусі.
Влада любила Лейлу особливо. Не залишала її саму на довго. Адже цю собаку подарував їй батько на день народження, а через три місяці загинув у ДТП.
– А через маршрутку не переймайся, викрутимося.
У маршрутці всі їхали мовчки, думаючи кожен про своє. За вікном був похмурий краєвид, хоч сонце піднялося вже високо. Підлітки спостерігали за людьми, які заходили й виходили, поспішаючи у своїх справах. Деякі люди з подивом дивилися на молодих людей не розуміючи, навіщо чотирьом друзям їхати так далеко.
Нарешті маршрутка прибула на кінцеву зупинку. Це місце було на краю якогось села.
– Куди ти нас привіз, Олексію? Що це за глухе місце, мережа ледь доступна на мобілці, – Роман був стривожений і неспокійно озирався
– Навіщо тобі мобілка? Кому будеш телефонувати? – Олексій хотів виглядати впевнено, але в очах ледь ловилося занепокоєння. – Я знаю куди йти, тож не бійтеся, часу доволі. Наступна маршрутка аж увечері.
– Тоді ходімо, чому стоїмо? – голос Влади був тихий, невпевнений. Вона нервово стиснула рулетку повідка Лейли.
– Всі готові? Тоді рушаймо.
Олексій перший зробив крок у невідомість.
Підлітки йшли довго. Вони не бачили жодної людини, тільки декілька разів було чути віддалений гавкіт бродячих собак. Лейлу було не впізнати. Шерсть настовбурчилася, йшла вона попереду, неначе, хотіла взяти усю небезпеку на себе. А дорога вела все далі…
Інколи траплялися покинуті будинки. Вікна вибиті, двері також. Була тиша. Друзі мовчали. Пауза затяглася.
– Де ж тут небезпека? Я бачу лише покинуту територію і все, – на обличчі Олексія з'явилася недбала посмішка.
– А що ти тут хотів побачити? Хіба цього тобі замало?– поцікавилася Влада.
На це хлопець нічого не відповів.
Йшли вони уже годину. Сонце припікало, хотілося відпочити, але не було де сісти, хіба, що на дорозі.
Підлітки підійшли до шлагбаума, який охороняв військовий із зброєю. Навколо територія була обгороджена колючим дротом
– Що будемо робити? – запитання Ярослава звучало доречно, як ніколи.
– Не знаю, зараз попробуємо звернути вправо, пройти декілька сотень метрів і вийти на дорогу знов, – повідомив свій план Роман.
Друзі відійшли від дороги на п'ятсот метрів, але колючий дріт нікуди не дівся.
– Доведеться перелазити, – почухав потилицю Ярослав.
– Ти знущаєшся? – знов обурився Льоша.
– Знущався, ти коли віз нас сюди, – не витерпіла Влада.
На цю перешкоду друзі витратили пів години. Але з подряпаними, розірваними футболками на спині, із проблемами з Лейлою, яка не бажала лізти через огорожу, та їм все ж таки вдалося перелізли на іншу сторону.
Та фортуна відвернулася від них.
Через п’ять хвилин вони почули гавкіт собак, які охороняли територію. На шум прибігли військові.
– Казав тобі, не треба було виходити так швидко, – сказав Роман.
Підлітки бігли, не розбираючи дороги, гавкіт то приближався, то віддалявся.
– Я уже не можу, – почала скаржитися Влада.
– Терпи! Ще трохи, – просив Ярослав.
Лейла відчула втому дівчини і побігла швидше, тягнучи її за собою. Бігли вони так хвилин десять. На щастя друзів, неподалік від дороги вони побачили будинок. Не вагаючись вони забігли туди.
У будинку був безлад. Розкинуті речі, розвалена стіна, плюшеві зайчик і лев без голів і лап.
– Дивіться! – Влада вигукнула, так несподівано, що усі зразу підбігли.
На столі лежав дитячий малюнок, а зверху напис: «Тату, повертайся скоріше!». Владі стало боляче, вона ж бо знала як ніхто, як це втратити батька. Адже до цієї дитини, напевне, тато  також не повернувся.
З кожною хвилиною напруга зростала. Тепер можна було почути гавкіт сторожових собак. Відчути, як величезні лапи падають на розпечений асфальт головної дороги.
Лейла все відчувала – страх і біль своєї господині, передався і їй, тому вона пригорнулася ближче до Влади.
А собаки не зупиняючись мчали дорогою геть. Вибралися підлітки зі свого сховку, коли сонце пекло безжально. Усім хотілося додому, усі вже зрозуміли: не варто було жартувати.
Через ще одну годину вони увійшли в місто.
– Я читала: це місто найретельніше очищене від радіації. Але жителі так і не повернулися.
– Чому? – поцікавився Олексій.
– Не знаю. Сам їх запитай! – настрій у Влади був зіпсований.
Місто застигло у 80-х роках. Дитячі майданчики, старі будівлі, тротуари. Місто як місто, тільки мертве. Походивши ще трохи по околиці, друзі увійшли в Прип'ять. Час у ньому зупинився. Сотні будівель без вікон і дверей, у які можна зайти.
– Зайдемо туди! – Ярослав показав пальцем на п'ятиповерхівку. – Під’їзд відчинений.
– Добре, а куди мені Лейлу подіти?
– Прив'яжи її до цього дерева.
Влада відійшла і оглянулася. Порожні вулиці й домівки. Їй це нагадало кладовище, будинки-могили, які ховають під собою час, у якому місто жило, раділо і сумувало. А зараз місто – мертве.
Друзі зайшли у квартиру на третьому поверсі. Побитий телевізор, газети і журнали розкидані. Через вікна було видно задній двір, який перетворився на джунглі.
Підлітки вийшли з будинку, побачили Лейлу, яка чекала усіх під деревом. Роману і Ярославу стало дуже гаряче, але вони мовчали, звинувачуючи у цьому травневе сонце.
Сонце хилилося на захід. Друзі прийшли до дитсадка. Будівля була майже завалена, але південне крило ціле. Влада зайшла у середину.
Іграшки, одяг, незрозуміле взуття лежало на підлозі.
За цей час діти випили всю воду. Шкіра чомусь пекла, а в очах час від часу темніло. Але цього ніхто не говорив, всі думали: травень, спека, виснаження, перевтома. Тепер стіни і дерева, здавалося наступали, перекривали кисень.
– Посидимо, – Влада опустилася по стіні на землю. В очах потемніло.
– Владо, що з тобою? Тобі погано? – занепокоївся Олексій. – Навіщо ми сюди приїхали, в цьому я винен.
– Олексію, мені зараз також погано, але я не плачу! – сказав Роман.
– Я що плачу? – образився Олексій.
Лейла занервувала, вона крутилася коло виходу, гавкала, привертала увагу, просила йти за нею.
– Владо, йдемо, чуєш?! – Ярослав тряс її за плече.
– Чую! Дай мені руку, – Влада була виснажена, шкіра пекла, розум був затуманеним.
– Потрібно зателефонувати батькам. У кого є мобілка? – запитав Ярослав. – Мій телефон розрядився.
Влада дала свій телефон.
– Алло, мамо? Послухай, ми в Чорнобилі, йдемо до шлагбаума. Пам'ятаєш, ми там були на екскурсії. Усе потім. Я буду на зв'язку. Потерпіть ще трохи, – заспокоював Ярослав.
Підлітки вийшли з будівлі і попрямували на вихід з міста. Владі йти було все важче, хотілося пити, хлопці почувалися не краще. Дітям ставало все гірше.
Діти виходили з міста.
– Відпочинемо. Он там лавка.
Влада сіла і прикрила очі, все потім було як в тумані…
Отямилася Влада у лікарняній палаті. Вікно було відчинене, через нього лилося сонячне проміння.
Біля ліжка дівчини на кріслі дрімала мати. За цю ніч вона, здалося, постаріла на декілька років. З'явилися синці під очима, обличчя було схвильоване і напружене.
Дівчині стало так прикро й боляче. Їй страшно було уявити, як хвилювалася мати.
Влада не могла нічого пригадати, пам'ятала тільки, як вони виходили з дитсадка.
– Мамо, – невпевнено покликала дівчинка.
Мати в ту ж мить прокинулася, із полегшенням зітхнула, коли побачила дочку. Дівчина приготувалася до довгої розмови, лекції про поведінку, приготувалася й до того, що мати буде сварити. Але замість цього її мама заплакала...
У палату зайшли друзі.
– Владо, вибач. Це все через мене. Я цього не хотів, я не знав, що так буде,– з порогу почав Олексій.
– Усе, досить, це також моя вина, – перебила його дівчина. – До речі, чому вам дозволили встати з ліжка, а мені ні?
– Хто сказав, що дозволили? – весело підморгнув Ярослав.
– Вам цієї пригоди бракувало? – суворо запитала Влада.
Влада помітила, що друзі чомусь засмучені.
– Щось сталося?
– Ти хіба не знаєш? – здивовано спитав Роман.
Після цих слів Владі стало погано, серце шалено забилося, а в голову приходили найгірші думки.
– Ні, я не знаю. Ви можете нормально пояснити? – голос дівчини тремтів.
Друзі стурбовано переглянулися.
– Ти сіла перепочити на лавку і втратила свідомість. Ми старалися привести тебе до тями, але марно. З великими труднощами ми занесли тебе у ту домівку, де від собак ховалися. До речі, ти хоч низенька, але важка!
– Хто б, говорив!– обурилася Влада.
– Це будинок з тим дитячим малюнком? – спокійніше запитала Влада.
– Так, коли ми прийшли туди, було десь коло одинадцятої вечора. Не знаю, як ми туди дійшли. Це так далеко від міста.
– Але як ви знайшли цей дім? Це ж була уже ніч,– здивовано запитала Влада.
– Лейла туди ж нас привела, завжди йшла попереду, а коли звернула з дороги, ми їй довірилися,– продовжив Ярослав.
– Я знала, що Лейла розумна, здається хтось питав, навіщо я її взяла,– дівчина подивилася на Олексія.
– Ми зайшли перепочити, що було потім не пам'ятаємо, – розповідав Ярослав, – Але нам сказали, що нас не знайшли б, якби не Лейла. Вона не відходила, весь час сиділа коло нас, а коли почула рятувальників, привела їх, – закінчив хлопець.
– Де Лейла?– запитала Влада тихо.
– Розумієш... – почав Роман.
– Розумію, – перебила його Влада.
Дівчина все давно зрозуміла, але сподівалася, що її здогадки не правильні.
– Забагато радіації, Владо, забагато... для Лейли, – закінчив Олексій.
На це Влада нічого не відповіла. Вона дивилася у вікно, у небо, у далечінь, туди де лежало мертве місто, де лежала мертва частина її душі. Вона мовчала... Тільки по щоках мокрою доріжкою бігли гіркі сльози...

 

Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ!»
вікова категорія 14–18 років
Переможець – Попадюк Діана
16 років, с. Дибще Козівського р-ну

Осінь – це найнепередбачуваніша пора року, коли в холодні дощові дні на вулиці рятує не тепле пальто, а – міцні обійми…
В один з таких днів Олександра сиділа поблизу каміну, слухала потріскування сухих дубових дров та пила гарячий глінтвейн. По вікнах стікали прозорі краплинки дощу, на вулиці холодний вітрюган зривав ще досі неопале пожовкле кленове листя. Олександра – дівчина, яка обожнювала осінь, а конкретніше – осінні вечори, під час яких вона могла відпочити від міської метушні та почитати улюблену книгу.
Осіннє небо переважно темне та вкрите важкими густими хмарами. Вийшовши на вулицю або в парк, можна побачити людей, які вигулюють своїх домашніх улюбленців. Пронизливий вітер змушує кожного ховати руки глибше у кишені. Осіння природа вдягає різнобарвні шати, а люди – теплий одяг, переважно в пастельних тонах, аби не надто відділятись від природи.
Олександра – невисока на зріст дівчина з зеленими очима, які  на перший погляд нагадують смарагди. В дитинстві її волосся було надзвичайно світле, проте на даний момент його колір змінився, тобто потемнішав аж на 2 тони. Зараз воно виглядає тонким, довгим та доглянутим. Улюбленою зачіскою Олександри був пучок, який вона закріплювала шпилькою з маленькими білими перлинами, яка надавала їй ще більш естетичного вигляду.
Дівчина ненавиділа самотні дні, коли батьки їдуть на дачу за місто, а хлопець служить в армії. До його приїзду вона закреслювала дні. Щоранку вона неабияк раділа, адже відстань між зустріччю з ним зменшується. І ось… до його приїзду залишився один день. Дівчина квапливо бігає, не знаючи що вдягнути, що йому подарувати. Вже майже вечір, а ще стільки всього потрібно встигнути.
Цей день настав. Олександра зробила улюблену зачіску, легенько підмалювала вії, зробила чіткі стримані брови, вдягла кулон з половинкою серця, який їй подарував Андрій, вдягла тілесну сукню та пальто і вирушила на вокзал. Тут відчувається аромат свіжоспечених ватрушок з корицею, запах квітів та аромат її ненав’язливих солодких парфумів, які привезли їй батьки з останньої мандрівки до Парижа. Дівчина розгублено стояла посеред метушні і намагалась у натовпі знайти своє рідне обличчя. Проте, затамувала подих, побачивши його…… у інвалідному візку. Олександра почала плакати і обіймати Андрія.
Він запитав її: «Ти навіть тепер будеш любити мене?».
Олександра сказала: «Навіть не сподівайся, що я коли-небудь відмовлюсь від тебе, я почала плакати через те, що зустрічі з тобою я чекала більше ніж будь-якої події на світі».
В нього по щоці потекла сльоза і він встав з візка, і сказав: «Я хотів подивитись чи твоя любов до мене не зникла через роки розлуки, і чи щирі твої почуття до мене».
Андрій взяв її на руки і почав крутити. На вокзалі по радіо почала грати музика, пара кружляла у танку. Це звучав тихий осінній вальс.
Сонце почало заходити за хмару, яка від його проміння стала блідо-рожевою. Землю оповили сутінки. Олександра та Андрій досі гуляли по вокзалу. Вони проходили повз ліхтарі, які світили жовтим світлом, поглянувши на які можна було побачити, як січе дрібненький дощ. Олександра в одній руці тримала кульки, в другій – руку Андрія. Пара відпустила їх на встелене зірками небо. Вони назвали вокзал місцем зустрічі та розлуки.
Ось таким, по-справжньому чуттєвим меланхолійним осіннім вальсом пара зміцнила свою довіру та стосунки. Це, мабуть, була їхня найщасливіша осінь.

Номінація «Далі буде? Ні «далі» - вже є!»
вікова категорія 11–13 років
Переможець – Стасишин Уляна
12 років, м. Тернопіль

Фанфік по серії книг « Чорнильне серце» Корнелії Функе

Малий чорнявий хлопчик вистрибував на траві. Його маленькі рученята намагалися піймати щось схоже на великого синього метелика. За цим заняттям хлопчик і не помітив, що позаду нього простує його батько Мортімер, тримаючи у руках щось чорне. Мо, як його називала Меґі, ще хвилю постояв, не бажаючи налякати фею, яку хлопчик досі намагався піймати. Істотка обурено дзижчала і гнівно плювалася, стараючись дотягнутися своєю тоненькою ручкою до чорних кучерів. Врешті, змирившись з тим, що так і не дістане бажане волосся для свого гнізда, фея зашипіла і полетіла геть.
- Матіасе, будь обережний із ними! – подав голос Мо. - Вони страшенно кусючі! Твою сестру раз вкусила одна і на тому місці досі слід!
Хлопчик повільно обернув голову, ніби не вірячи, що батько тут. Його очі задивилися на Мо, високого, чорнобородого і смішного, а ноги самі кинулися бігти. Батько підхопив його на руки і підкинув у повітря. Матіас голосно засміявся і обійняв його. Мо несподівано швидко опустив його на землю, від чого малий скривився.
- Де ти був увесь цей час? – Матіас ображено насупив губи. – Я не мав з ким бавитися!
- А як же Луїза? Вона тільки на три роки молодша за тебе.
- Її завжди бавили мама і Елінор! – обурено продовжував Матіас. - А коли до нас приходила Меґі (адже вона тепер живе біля будинку Елінор), всі розмови були тільки про її коханого Дорію. Дорія те, Дорія се. І вона взагалі не мала на мене часу! А Луїза увесь час плакала, бо я віддав її свисток, який співає по-пташиному, Феноліо, щоб той ледачий стариган перестав на мене бурчати і хоч щось написав! І через це мама сказала, що не даватиме мені медяників цілий тиждень, хоча ту кляту свистульку Феноліо віддав того ж дня!
Мо стурбовано зиркнув на розпашіле лице сина. Матіас дивився кудись вдаль, але Мо зміг розгледіти, що по його щоках стікають сльози.
- Синку, - Мортімер присів біля Матіаса і мимохіть скуйовдив його густе чорне волосся, - ти знову намагаєшся підкупити того старого черепаха, який гордо називає себе поетом?...
- Але він говорить, що ми всі – його творіння, і в наших жилах замість крові тече чорнило, - збуджено крикнув хлопчик. - Він каже, що може написати нашу смерть, як робив це вже багато разів!
- Старий Чорнильний ткач знову взявся за своє,- похитав головою  Мо. - Феноліо ніколи не був занадто скромним. Проте, якщо він аж так хоче нас убити, хто зачитає його слова і перетворить їх на реальність? Не вір цьому пройдисвіту аж так, хлопчику.
Матіас полегшено зітхнув. Не дуже хотілося казати тату, що він досі прагнув у інший світ. Той, з якого матір, батько, його старша сестра Меґі, а згодом Елінор і Даріус втекли. Вони казали, що не могли більше жити у своєму звичному світі, де немає скляних чоловічків, фей, князів, шпільманів, моховинь. Зате були дивні машини, які могли літати значно довше за винахід Дорії, який він подарував Меґі. Замість пергаменту був набагато зручніший папір. У тому світі були шоколадки, які, як розказувала Елінор, значно солодші за медяники. О, Матіас би все проміняв, аби тільки спробувати їх. І як хлопчик жалкував, що як тільки бабуся завела про це мову, мама випровадила його з кімнати, наказавши лягати спати. Цілу ніч хлопчик уявляв, які ті шоколадки на смак. А під ранок побіг до Феноліо зі свищиком у руках. Та той дідок мало не убив Яшму, свого скляного чоловічка, так розмахував руками. Мовляв, Сойка вб’є  його, якщо бідолашний поет припише його сина в інший світ.
Сойка… Мо… Чарівновустий…Убивця Змія…   У батька було безліч імен, які Матіас навіть до кінця не запам’ятав. Після того, як тато разом із Вогнеруким переміг князя Змієголова, ніхто Мо інакше не називав.
- Матіасе, я маю дещо для тебе. - Мо витягнув великий пакунок із-за спини. Матіас миттю забув про своє нестримне бажання втекти звідси  і зараз щосили роздумував, що може бути у ньому.
- Ти вже давно просив про це, - батько навмисно повільно  розгортав чорну мішковину. - Я впевнений, тобі сподобається.
Мо нарешті зняв мішковину і показав Матіасу темно-блакитний плащ, який вкривали двома рядами пір’їни сойки. Після цього бережно вийняв чорну пташину маску, також обшиту сойчиним пір’ям. А насамкінець вручив сину меча зі срібними піхвами.
Матіас щасливо роздивлявся плащ із чудовими пір’їнами і маску, які він хотів вже дуже давно, напевно, ще тоді, коли вперше побачив батька у костюмі Сойки. Тоді малому було лише шість років, але він вже почав благати батька взяти і його до Омбри. Мама всміхалася, але чомусь сумно, трьохрічна Луїза чіплялася Мо за ноги, щоб той взяв її на руки, а Меґі глянула на всю цю катавасію і сховалася в домі, щоб на самоті досхочу пореготати.
А от щодо меча … Матіасу було лише дев’ять років, і він не надто прагнув мати зброю. «Цей світ занадто жорстокий», - часто говорила мати, коли батько повертався разом із розбійниками. Тоді Матіас не впізнавав Мо, завжди веселого і добродушного, зараз холодного і дивного.  Тоді Мо ставав чужим. Навіть Луїза боялася його. Матіас довго думав, і зрештою вирішив, що це через меч, який холодно поблискував у руках Мо.
                                          *                   *                  *
- Мо, ти не чесний зі мною.
Матіас зазирав батькові у очі. Коли вже минуло те щемливе відчуття від подарунка, хлопець багато що зрозумів. Кутики губ Мо стиснулися. Батько не вмів брехати і Матіас про це добре знав. 
- Чому? – затнувся Мо, вдаючи, що розглядає маску, яка була мініатюрною копією його власної.
- Це все пошив Батист, чи не так?
Батист був одним із розбійників. Його обличчя було надзьобане віспою і завжди прикривалося маскою з оксамиту. Плащі і маски Батиста були у кожного розбійника, не виключаючи Мо.
- То навіщо ти їхав в Омбру, коли Батист живе недалеко від нас? -  голос Матіаса став різкішим. - Тебе не було декілька місяців. Мати кожну ніч плакала, Луїза ночувала в сіні надворі, щоб побачити тебе першою. А Елінор весь час вергала громи. Навіть Даріус не міг її зупинити!
Мо спохмурнів. Було видно, що він не хоче про це говорити. Батько підвівся з колін і зміряв сина тим чужим поглядом. Риси обличчя затьмарилися.
- Його ніде немає. Ні в Омбрі, ні у шпільманських таборах, ні, звичайно ж, у Роксани. Його хлопчик на побігеньках теж зник.
- Ти знову шукав Вогнерукого?
 Кожна дитина в Омбрі і за її межами знала про Вогнерукого, найкращого вогнедува. Він вмів бавитися вогнем, як ніхто інший, а після того, як Чарівновустий забрав його із царства Смерті, Вогнерукий навчився створювати вогненних тварин. О, кожна дитина мріяла побачити хоч раз у житті його неймовірну гру із вогнем! Матіас не був винятком.
- Розумієш…
Батько затнувся. Не знав, як описати те, що змушувало його шукати старого друга. Може, кров, що в них обох на руках, а може іскорка надії, що той ще живий. І це брало гору у ньому, змушувало його покидати родину і йти, щоразу далі й далі…
- Не треба мені нічого розповідати, - рішуче сказав Матіас. - Краще ходімо додому…
                                           *                       *                    *
Вони вже підходили до свого дому. Запахло чебрецем, м’ятою і матіолою. Матіас на повні груди вдихав запахи трав, які їм допомогла посадити Роксана, кохана Вогнерукого. Із ними тут ставало дуже затишно і добре. Матіас посміхнувся, згадавши, як Елінор  просиджувала тут кожен вечір, милуючись квітами. Навіть улюблені книжки не могли її відірвати від цього заняття.
Коли вони проходили повз чималу копицю сіна, Мо кинув на неї швидкий погляд, мабуть, він думав, що там лежить Луїза. Але сьогодні молодша сестра Матіаса була у Роксани – шпільманка мала семирічну доньку Лауру, яку Луїза вважала найкращою подругою. Лаура мала таке ж руде кучеряве волосся, як і її батько. І так само впевнено жонглювала з полум’ям, як Вогнерукий. Вогнедув багато чого навчив її, це визнавав навіть Феноліо, якому понад усе кортіло побачити, як той нікчемний шпільман врешті закінчить з життям.
Мо тихо зайшов у хатину, поставив на полицю чотири грубезні книги для Луїзи ( дівчинка, попри свої шість років, читала навіть більше за Елінор, Мо і Меґі разом узятих ) і, не втримавшись, зазирнув під обкладинку однієї з них. Матіас пирхнув. Він ніколи не розумів, як можна любити ці акуратно виписані чорнилом малесенькі буквочки, які розказують про кохання відомих князівен і бідняків або про походеньки шпільманів. Переважно все це були казочки Феноліо, того старого з черепашачим обличчям, який стверджує, що створив увесь цей світ. Чому він не може приписати Матіаса у світ, звідки родом мама, Мо та Меґі? Хлопець роздратовано штовхнув ногою камінець і широко розплющив очі. З-під куща м’яти виліз, винувато блискаючи очима, Ґвін. Рогата голова куниці Вогнерукого поластилася об хлопцеві ноги і зашипіла.
- Тату! – крикнув Матіас.
- Татку! – біля порога з’явилася розпатлана Луїза, розмахуючи величезним шматком пергаменту, - ти маєш це побачити!
З дому вийшла дещо заспана матір. Мо вийшов за нею, тримаючи у руках товстелезний збірник казок шпільманів. Побачивши осудливий погляд Матіаса, Мо весело підняв руки догори, здаючись. Меґі непомітно стала за спинами брата і сестри.
- Тату, глянь!
Луїза нарешті перестала розмахувати пергаментом в Матіаса перед носом, протягнувши його Мо.
- Це написала Лаура – видихнула дівчинка, - тепер нам потрібен читець, який зміг би зачитати нас туди!
Читець? Матіас судомно задихав. Таке було лише коли він дуже хвилювався. Він стоїть за крок до мети. За крок до світу, у якому мав би народитися. Від цього хлопець навіть забув про Ґвіна, який сидів під огорожею, сторожко роззираючись навкруги.
Втім Мо уже сам його помітив. Тваринка зашипіла, коли він підійшов ближче.
- Отже Вогнерукий таки повернувся,- прошепотів Мо до себе. Вмить його обличчя осяяла посмішка. Посмішка, яку Меґі, Матіас і Луїза знали як несподівану і непередбачувану.
- Зазирнімо на якийсь час, туди, звідки ми, за іронією долі, так намагалися втекти.
Мо почав читати. Його слова, сказані вголос, підхоплював вітер і заколисував усе довкола. Мо читав легко і прекрасно, він розписував барвами все довкола. Голос, тільки голос. Але які дива він творив! Навколо них наростав шум, але голос Мо звучав тільки голосніше.
Мо прочитав останнє речення швидко і з придихом. І за секунду Ґвін міг спостерігати, як п’ятеро людей зникають і з’являються десь дуже далеко.
Але це зрозумів не лише він. Високий чоловік із кучерявим волоссям замислено дивився їм услід.
- Вони повернуться, - спокійно проказав Вогнерукий, граючись із вогнем, - вони повернуться…