Роботи переможців обласного етапу Всеукраїнського конкурсу есе

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Роботи переможців обласного етапу
Всеукраїнського конкурсу есе

Вікова категорія 10-14 років:

1 місце – Габрук Вікторія Андріївна
12 років смт. Козова

Діти єднають Україну!

Напевно, кожен замислювався над тим, що таке рідна країна, чим вона особлива, чим вирізняється з тисячі інших країн світу. І чи по-справжньому люблю я свою рідну землю?
Я справді люблю свою Батьківщину і мрію, щоб у ній був мир і злагода.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

В. Симоненко.

Україна для мене все… Це земля, де я народилася, де завжди на мене чекатиме батьківська домівка, зігріта теплом родинного затишку, добротою та материнською ласкою. Це моя Батьківщина, найкраща та найрідніша.
Зараз на Сході України йде війна. Це дуже не просто, коли ти знаєш, що в твоїй країні немає миру. Адже він може бути! Як важко моїм ровесникам на Сході у час війни. Скільки горя зазнали їх родини. Дитинство – це чи не найщасливіша пора в житті кожного, але тільки не у часи братовбивчих воїн. Негідники відібрали дитинство, скалічили дитячі душі. Наша історія сповнена кров’ю, голодом, холодом, зневірою, смертю. Я часто думаю, чому стільки горя зазнала Вітчизна? Відповідь одна. Народ не хотів дослухатися до голосу розуму, який кликав до єднання. Тільки в об’єднанні сила людей. Ніякий ворог тоді не страшний. І мені дуже прикро, що і сьогодні моя країна змушена воювати з нашим заклятим ворогом Росією, яка хоче поневолити нас!
Вже кілька століть Російська імперія намагається знищити мою Батьківщину, її мову, традиції, національне коріння, історичну пам’ять. Але цього ніколи не буде. Адже ми, українці, так любимо свою землю, що готові померти заради свободи, заради миру!
Маючи дах над головою, я замислююсь, як солдати тримають оборону там, на лінії вогню? Як можна виживати під обстрілами, вибухами, у постійній небезпеці? Як можна захищати свою країну, ризикуючи життям? Думаю, що любов до України у цих героїв безмежна. Вони лицарі, патріоти. З них треба брати приклад.
І тому, щоб хоч трішки підтримати наших воїнів, я надсилаю їм листи, малюнки, солодощі, молюся за них щиро. Ось що я можу зробити. Якщо кожен буде робити все можливе для добробуту країни, то все буде якнайкраще, але тільки тоді, коли ми разом!
Ми маємо бути однією родиною. У нас спільна мета – квітуча, багата країна. Саме у такій державі ми будемо щасливими. Все в наших руках, за нами майбутнє. Я вірю, що ми здатні жити в дружбі і порозумінні. Всі помилки наших предків ми виправимо. Їх біда була у їхній ворожнечі, що точилася століттями. Вірю, ми будемо розумнішими.
В єдності сила народу – Боже, нам єдність подай!
Я щиро вірю, що на рідній землі скоро запанує мир. Над головою буде безмежно чисте синє небо, а на полях колоситиметься золота пшениця. Ми всі діти єдиної України любитимемо її солов’їну мову, історію та українські традиції.
Я люблю тебе Україно! Я щаслива, що народилась саме тут і радію, що є українкою і пишаюсь цим! Любіть Україну, бо вона єдина і неповторна така у світі. Цінуймо, любімо, молімось, вірмо, що наша Україна буде процвітати під мирним небом!

Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов’їну.

В. Сосюра.

2 місце – Андріїшин Людмила Іванівна
14 років Бучацького р-ну с. Доброполе

Земле моя, Українська

У кожного з нас є своє родинне вогнище, є дім, в якому ми живемо. А коли скласти наші маленькі батьківщини, вийде велика держава – Україна. Це наша земля, наш рідний край, наша країна з талановитими людьми, з чарівною піснею, що дивує весь світ, з мальовничою природою, багатими народними традиціями.
Україно! Земле моя найрідніша, зоре моя нетлінна, пісня моя чарівна. Всією душею горнуся до тебе, моя Батьківщино, моя золота чарівна сторона. Країна дзвінких пісень, мелодійної мови, країна родючих земель, зелених лісів, широких річок, країна з найбагатшою культурною спадщиною, з старовинними незмінними традиціями, працьовитим народом.
Я пишаюся тим, що народилась і живу саме тут, на землі моїх батьків і предків. На землі, де завжди мене чекатиме моя рідна домівка, зігріта теплим родинним затишком, любов’ю, добротою, материнською ласкою.
Батьківщина для мене асоціюється з кущем калини у дворі, з вербою край дороги, з жовтогарячими соняшниками і червонощокими маками у полі, з тендітною вишнею під вікном. Звісно, мене чарують краєвиди Карпат, хвилі Чорного та Азовського морів, українські міста і села, але найбільше миле моєму серцю – рідне Тернопілля, до нестями закохана в село Доброполе. У яких дивовижних куточках світу чи Вкраїни я б не була, мене завжди буде повертати додому мамина пісня татові настанови, тому що край цей знайомий мені з дитинства, яким я чаруюся донині. Що ж в ньому?
Начебто звичайне українське село. Та варто поглянути на високі стовбури сосен, тополь край дороги, на вербу, що шукає своє відображення у воді над ставочком, на червоні грона калини, на чисте синє небо над золотистим колоссям пшениці, на синьоокі волошки серед жита, варто лише пройтися по ранковій росі, і ти забуваєш про все на світі, бо так легко і радісно стає на душі. Саме за ці прості речі я люблю свій рідний край. Україна… З одного боку – край невимовної краси, з іншого – важкої недолі. Скільки років, століть, ми українці, боролися за волю свого народу, скільки українських синів і доньок загинуло на полі бою, на тяжких випробуваннях.
Ми не можемо забути розгромлену Коліївщину, опришківські рухи, війни 1914–1918 рр., 1939–1945 рр., заборону книгодрукування і української мови, голодомор 1933-го, смерть цвіту нашої інтелігенції в концтаборах, страшні дзвони Чорнобиля, Революцію Незалежності, Революцію Гідності, коли справжні патріоти, вийшовши на вулиці міст і сіл, своєю акцією заявили: «Ми не загинемо в борні, бо нині всі за волю встали!»
У Біблії знаходимо чудові рядки: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово, воно в Бога було споконвіку» (Ів.1 :1-2). А слово – це мова спілкування, порозуміння, надія, почуття, мрія, кохання, життя.
Слово – це світло, яке супроводжує народ по життю, передає мудрість від покоління до покоління. Лише рідною мовою людина може висловити захоплення красою навколишнього світу. Мова, як унікальна перлина, то ж її треба оберігати від бруду і свавілля, від зазіхань, недбалості, одним словом – плекати. Таку гарну мову нам подарував Господь. Подивився на багатовікові страждання українського народу і подарував мелодійну і співучу мову. Коли радісно, щоб співали. Коли сумно, щоб співали і забували про лихо. Процитую Біблію: «Нехай ллється наука моя, мов той дощ, хай тече, як роса, моя мова, як краплі дощу на траву, та як злива на зелень» (Втор. 32:2).
Ворог, як і колись, зазіхає на нашу країну, хоче відібрати наше з вами сьогодення і майбутнє. Та ми не здамося. Станемо пліч-о-пліч і захистимо нашу державність. Не гинутимуть більше діти України, не плакатиме гіркими слізьми наша ненька. Ніхто не зможе придушити наше прагнення до щасливого життя і прекрасного майбутнього. Саме цього прагнула Небесна Сотня, саме цього прагнемо всі. Хочеться, щоб українці не виїжджали за кордон у пошуках заробітку, бо руйнуються сім’ї, діти сумують за мамою. Вітчизно наша! Мальовнича, різнобарвна, привітна! Ти – безмежна, бо єднаєш до гурту народ наш великий. Ти – велична, ти – совість, ти – єдина! Ти – найкраща з усіх держав, бо тут я живу, тут мій дім з диво-мальвами край вікна, тут велика родина моя!

3 місце – Глушко Андрій
14 років Підволочиськ р-ну с. Кам'янки
Як парость виноградної лози, плекайте мову...

Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
Ліна Костенко

Ліна Костенко, Тарас Шевченко, Іван Франко, Марко Вовчок, Павло Тичина, Володимир Сосюра й інші. Знайомі імена, еге ж? Що їх об’єднувало і досі об’єднує? Ні, це не сімейні зв'язки, це не співпраця в бізнес-питаннях. Це навіть не хобі.
Їх об’єднує українська мова. Той чар, який в ній захований і який не кожен здатен розгледіти. А вони змогли. Ба навіть більше.
Вони вміли тим чаром орудувати настільки добре, що могли на людському обличчі викликати посмішку, здивування, сум, а інколи й навіть сльози.
А що ж маємо ми? Інколи нам соромно при друзях ввімкнути музику, в якій чути україномовні рядки. Нам легше використовувати в розмові жаргонізми і русизми замість літературної мови. Якби гірко це не було, та воно так і є.
Але так не може бути й надалі! Давайте змінювати ситуацію. Не наступного понеділка, не цих вихідних, не завтра і не сьогодні ввечері.
Зроби це зараз, без вагань. Постав собі виклик: «Чи зможу я?». Прояви характер, силу волі.
Спілкуйся українською, доглянь за виноградником, котрий посадили наші предки.

Вікова категорія 15-18 років:

1 місце – Бучинська Діана Ігорівна
17 років Бучацького р-ну с Трибухівці
Україна в нас одна – нездоланна ніким і ніколи

Вечір. Сонце заходить за обрій, і останні сонячні промені ледь-ледь пробиваються крізь похмурі та сірі хмари. Вітерець ніжно колише дерева, відчувається зимова прохолода. А маленькі, мабуть останні, сніжинки кружляють довкола. Так затишно і тепло в цю хвилину.
Раптом прозвучали гучні вибухи, почався обстріл. Здається, уся зимова краса кудись зникла, а душевний спокій перетворився на тривогу. Десь далеко чути стогін поранених. До них біжать побратими і надають першу допомогу. До божевілля боляче, що не всіх можна порятувати. Хтось з героїв – захисників полинув у небуття, залишивши вічну пам’ять у серцях побратимів. Мати втрачає сина, дружина – чоловіка, дитина – батька, а Україна – героя. Рідних, знайомих заспокоюють тим, що душевний біль пройде, але це брехня. Час не лікує, він призводить до байдужості та отуплює біль втрати, спогад про тих, кого так сильно любили. Шкода, але тільки відвагою, потом і кров`ю зараз можна зберегти незалежність нашої держави.
На превеликий жаль, в Україні йде війна. Нелегко навіть, уявити, як важко зараз нашим солдатам. Вони, не побоявшись смерті, воюють за спокій в державі, щоб діти мали майбуття. У вогні залізо перетворюється у сталь, у боротьбі народ перетворюється у націю. Я горджуся, що Україна має таких незламних героїв, які не розмінюються на статуси, звання чи зарплати.
На мою думку, у війні немає нічого хорошого, але тільки вона змогла змінити і об`єднати нас в одне ціле. Запекла боротьба за землю спричинила скільки біди, каліцтв і смертей, яких не злічити. Усі побачили справжнє та безжалісне обличчя війни. Люди почали більше молитися Богу з вірою у краще майбутнє нашої держави. Кожен всім серцем і душею щиро вірить у перемогу над агресором. А я знаю, що життя в Україні стане кращим, і наші вороги нарешті зрозуміють, що ми – вільний народ, який неможливо зламати.
Ми не повинні цуратися рідної мови та походження, а навпаки – пишатися цим. Коріння людини – це не тільки земля, де вона зробила перший у своєму житті крок. Це звичаї, традиції її народу, той життєвий устрій, неписані закони, за якими жили її предки. Втративши своє коріння, людина губить себе.
Я вважаю, що віддати життя за Батьківщину – це подвиг, який гідний шани. Герої не вмирають, вони живуть у нашій пам’яті. Люди завжди будуть пишатися ними. І знаєте, той, хто бачив смерть, ніколи не забуде її обличчя.
Війна докорінно змінює всіх. Існують такі, що критикують війну і патріотів. Вони ніколи не висловлять свою думку солдатові, а пишуть її в соціальних мережах, ховаючись під несправжнім ім’ям. Не знаю, чим керуються ці люди, коли критикують героїв, що захищають і вдень і вночі свою державу. Як казав один солдат: «війна – це не пекло, пекло – невдячність і неповага». Саме він змінив мій світогляд і бачення на події на Сході, залишив неабиякий слід в душі та змусив замислитись. Ця людина вибрала свій шлях і йде по ньому до кінця. Солдат прагне тільки одного: довести всім, що Україна – це неподільна ніким і ніколи держава. Для нього справжня свобода – це свобода бути сильним, а пустослови прирівнюються до зрадників.
Є люди, які люблять свою країну, але тримаються осторонь від її проблем; є й такі, що не знають української мови, проте стараються щось змінити; є пустослови, що роблять вигляд, ніби прикладають всі зусилля задля народу; а є й «пофігісти»; є ті, що поважають минуле і критикують сьогодення; є й такі, що невтомною працею примножують свої матеріальні статки; а є герої, які зі зброєю в руках захищають державу, віддаючи за неї життя… То хто ж справжній патріот?
Мабуть, дуже легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче – коли слабка і незахищена. Коли-небудь ми замислимося про своє єдине життя і здивуємося швидкоплинності часу, проблемам, які так легко вирішити. Що є ,дійсно, важливим, то це майбутнє, яке залежить тільки від нас. Варто пам’ятати: Україна у нас одна – нездоланна ніким і ніколи.
Тиша. Скоро світає. Сірий туман помалу вкриває землю. Відчувається легкий морозний вітерець... Нічне пекло перетворилося на спокій і тишу…

2 місце – Шморлівська Яна Степанівна
15 років смт Гусятин
Діти єднають Україну

Ти українець? Чи маєш у душі це егоцентричне право, несформоване відносно дійсності? Мабуть, ти ще до сих пір не знаєш…
Патріотизм до рідної держави – це не лише вміння володіти мовою, дотримуватись традицій, одягати народне вбрання – вишиванку, це, насамперед, відчуття гордості за Україну. По-друге, вшановування звичаїв, ввічливе ставлення до сторінок історії. Звісно, Україна – неідеальна, невисоко розвинута, недосконала, але вона наша альма-матір, неповторне дитинство, наше єднання й одна з причин спокою на душі.
Хто прокинувся посеред ночі й із покорою в очах глянув у вічі ворогу? Ти? Чи, можливо, той збліднілий від морозу й захеканим холодним повітрям, студентський курінь? Звісно, ти казатимеш, що уже стара кінокартина історичного зимового дійства, нічого не зміниш й героєм більше стати. Тоді послухай…
27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Ці юнаки, майже діти, не мали ніякої військової підготовки, але в їхніх серцях була безмежна любов до Батьківщини. Заради неї вони ризикнули найціннішим, що є в кожного із нас, –життям. Курінь становив близько трьохсот юних захисників. Проти них виступав бойовий загін Муравйова, кількістю близько шести тисяч військових.
29 січня 1918 році бій тривав аж до вечора.

Ішли на смерть… Ішли на вірну смерть…
Чотирнадцять молодшому минало,
Упав на захололу рідну твердь,
Аж Україна з болю застогнала…

Леся Любарська

Рідні втратили своїх найдорожчих синів, яких виховували в любові до Батьківщини. А Україна отримала юних героїв, які віддали своє життя, захищаючи рідний край. За волю Батьківщини поліг, мов підкошений, буйний цвіт, який міг так багато зробити для її щастя та благополуччя. Скрізь лунали людські прокльони… За юними героями плакала Україна.
Але знаєш, друже, це трапилось вдруге: знову засвистіли гармати, через сірий й мокрий туман пролились материнські сльози, падаючи на голодних й знесилених бійців, у вигляді крижаних сніжинок. А вони могли вдома із чашкою гарячого чаю з лимоном, як і ти, сидячи у колі сім’ї, переглядати улюблені фільми, читати новини, переповідати пригоди прадідів. Могли… Хто ж знав, що майже через сто років все повториться знову?!
21 листопада проти рішення Азарова, яке суперечило волелюбному духові українців, виступили небайдужі громадяни. Більшість з них були студентами. І знову пролилася кров. І знову юні стали на захист українства. Їх підтримали співгромадяни і цілий світ. Колесо історії зробило оберт – і все повторилось. Як і під Крутами в 1918, так і в сучасному Києві у 2013 році беззбройні, але сильні духом, стали на захист своєї Батьківщини, права називатись вільними людьми. За них молились матері, благала Бога Україна, били церковні дзвони, линучи в небеса. Лилася кров, палали вогні, на вулиці лиш запах горілих шин стояв. Юнаки не плакали, не благали про помилування, помирали мовчки, з високо піднятою головою із материнським хрестиком в руці.

Ридало небо і крутився сніг,
А вітер пестив лагідно чуприни…
Схилилася Батьківщина їм до ніг,
До ніг дітей – Герої України.

Саме ці юнаки виявились відданими борцями, вірними синами, незламними патріотами, справжніми героями. Зрозумій, друже, діти єднають Україну навіть крізь століття.

3 місце – Банира Вікторія
16 років м. Збараж
Діти єднають Україну

Шани заслуговує тільки той,
хто шанує самого себе…
Бо Україна починається з тебе…
В’ячеслав Чорновіл

«Діти єднають Україну» – хтось сприймає цей вислів серйозно, а хтось доволі скептично. Дехто недовірливо запитає: «А на що взагалі здатні ці дітлахи?»
На мою думку, єднання України залежить насамперед від дітей і молоді, а вже потім від дорослих. Живемо в добу, коли політики завзято борються за владу. Чимало часу пройшло з дня становлення незалежності України, а суттєвих змін на краще немає…
Я переконана: здорова нація – сильна держава. Щоб змінити Україну, потрібно насамперед змінити себе. Саме ми, молоде покоління, найбільше зацікавлені в розвитку нашої країни як правової демократичної держави. Історія розпорядилася так, що зараз багато сміливих юнаків ціною власного життя захищає мир і спокій на Сході. Воістину, Україна починається не з кордонів, а в серці кожного з нас…
Чи не тому тепер є так багато волонтерів-підлітків, які допомагають воїнам АТО з відкритим серцем і щирою душею, натомість, як дорослі так чинять, бо це «круто» і є трендом? Доволі часто дитяче добре слово підтримки, листівка вітання нерівним почерком зі святом, побажання здоров’я, Божого благословення, а можливо, невеличка матеріальна допомога дарують солдату усмішку, згадку про родинне тепло серед вибухів і грому снарядів. Я горджуся тим, що учні моєї школи за будь-якої нагоди стараються долучитися до такої акції милосердя. Наші сподівання – це закінчення війни та єднання України.
Думаю, що про це мріють у всіх куточках країни. Хай це велике індустріально розвинене місто, чи скромне містечко Збараж на Тернопільщині, де я проживаю і навчаюсь.
…Щоранку переступаю поріг рідної ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 імені Івана Франка. І завжди мій погляд мимоволі зупиняється на меморіальній дошці, встановленій на честь випускника школи Устима Голоднюка – Героя Небесної Сотні. Насамперед він – герой для кожного з нас, він – приклад мужності і звитяги. Ця стела виготовлена коштом добровільних пожертв дітей та вчителів. За сприяння міської влади, адміністрації школи та бібліотеки на честь 20-річчя Устима Голоднюка патріотична молодь міста плела гірлянду Шани і долучилась до акції: «Ми пам’ятаємо!»
Я вірю, що доля держави залежить від кожного з нас.

Діти будують Україну!
Діти єднають Україну!
Діти житимуть у щасливій Україні!