Конкурси / 2014-2019 рр. / Переможці обласного етапу Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу "Творчі канікули" 2019 / Роботи переможців обласного етапу Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу "Творчі канікули" 2019

Вирій
У чужий, далекий край
Відлітають журавлі.
 Над морями, над лісами,
До щасливої землі.
Я дивлюсь на них у небо,
Звуть вони мене до себе:
– Ну, давай, маленька, з нами!
Розставайся з холодами.
Відповім я їм тихенько:
Я б із радістю , рідненькі,– Тільки тут моя земля,
Тут і мама, й тато, й я,
Сестри і брати тут мої.
Українка я в душі!
…Може й тут ще тепло буде.
 
 

Ген-ген височіє над селами гора Гостра. Впилася своїм шпичаком у небо, а внизу з-за рікою Іквою розкинулись  у  садах  хати  трьох  сіл: Дунаєва, Богданівки, Рудочки. Та все у низині ,а сама гора над ними ніби велетенська квочка над курчатами. Звивається змійкою  річка Іква, поїть все, що росте на цій долині: аїр болотний, лугові трави, худобу ,що випасають тут роками та вербові кущі, що посхилялись над ровами.
Колись тут були болота, та у середині 1970 –х  років  була  здійснена  меліорація  земель, тож  тепер  тут  пасовища. А  самі  рови,в  яких  вистоюється  тепла   вода, лише  нагадують  старожилам   про  ті  далекі  події….
Іква   була  колись  повноводною  річкою. Через  її  плеса   переправлялись   лише  на  човнах. Течія  особливо  навесні  несла  бурхливі   води, що  живились  багатьма   непомітними  джерельцями. Були  й  великі  джерельця  , які  струмували  із  бездоння.  У  Велику  Вітчизняну  війну  у  них  втопився  танк. Тому  маленькі  пастушки  страхітливо   поглядали  на  вир  води  і  не  могли  зрозуміти  як  такі  маленькі  джерельця, що  глибоко  пробивались  з-під   крейдяника  поглинули  великий  танк.   Назва  відповідала   їх  призначенню:   Кринички.  Вони  скупчилися  лише  в  одному  місці  і  утворили  заплаву,  напоюючи  своєю  холодною  водою  і  буряківниць ,що  сапали   поле  неподалік, і  пастухів,які   у  спеку  бігли  до  води, і  трактористів, які  набирали  її  у  банки, бо  ж  роботи  багато,  а  бігати  раз  по  раз  не  будеш. Над  Криничками  нависли  круті  горби,  порослі  терном ,  шипшиною. Їх  цвіт  навесні   прикрашав   усю  долину. А  за  кущами  вглиб   горбів   виднілись   нори   лисиць., які   улітку   виводили  своїх  маленьких  лисенят  на  свіже  повітря. Пастушки  не раз  спостерігали  із  другого  похилого  горба,як  маленькі  лисенята  грались  і  борсались  одне  з    одним. Неодноразово  найбільш  відчайдушні  хотіли  їх  зловити ,  але  у  хитрої  лисиці  завжди  були   свої   запасні  ходи  і  виходи.
Живились  водою  і  села,  напоюючи  своєю  життєдайною  силою  рослинність  на  городі. Найбільш  підприємливі  провели  труби, по  яких  біжить  вода  із  Ікви  прямо  на  город. Але  не  така  вже  стала  сама  річка!  Обміліла, позмінювала  свій  рух  течії. Десь  поділися  ті  багаточисельні  струмочки, що  вибігали  із  Криничок, немов   поховалися  у  крейдяники. І лише гора  височіла.  Як  і  колись,  немов  волала :

На  самому   вершечку  гори  росли  темнозелені  ялини,  які піввіку  стерегли  її  спокій.  На ярус нижче – сосни ,по  яких перестрибували білки і мостили серед гілля гнізда орли-коршуни. Біля  підніжжя  гори  виструнчились  білокорі  берізки  впереміш  з  грабами. Численне  птаство, що множилось  тут  віками  різноголосо  співало  на  всі  лади. І  лише  у  червні  наставав  сезон  тиші  :   птахи  виводили  пташенят і  їм  було  ніколи.
Але  коли  достигали  суниці, малини, лісові  масиви  вабили  людей. Деякі  відпочивали  на  вершині  гори, споглядаючи  із  неї  неозорі  поля  пшениці, соняшника, ячменю, що  облягали  гору   із  трьох  боків, немов  темно-зелений острів у золотому полі. Інші  турботливо  збирали  вітамінні  ягоди  у  корзинку, одні  суниці  на  продаж, другі  для  споживання, а треті,  приїхавши  із  гомінких  міст  до  батьків  на  відпочинок,  просто  любувались  природою  і  досхочу  насолоджувалися  її  красою.
Ось  над  самим  ровом  ростуть у лепесі жовті глечики, а  у  затінку молоденького грабочка  притаїлася   медунка,  що  змінювала   щораз  колір  квіту: до  запилення  бджілкою  цвіла  малиново, а    потім  враз  зацвіла  фіолетово . Над  стежкою, або  обабіч  полів  стирчали  голівки  синіх   сокирків.  Майже  безлисті, але  які красиві ! По-сусідськи  примостились, випинаючи  у  небо  жовто-гарячі  свічечки ---- дивина  ведмежа. Але місцеві жителі ніколи  її  так  не  називали,  а  тільки  коров’як  тай  годі.   Збирали  квіточки, бо  гоїла  рани,  була  помічною. Низенько  стелився  чебрець:  його  багаточисельні  розово-фіолетові  дрібненькі  квіточки  наповнювали узлісся  пахучим  запахом. А  який смачний  чай  із  засушеного  квіту  зимою !
Похитувались  на  вітрі  стебла  лихохвосту, немов  говорили: «Ми  теж  потрібні,  візьміть  нас  у  букет!» Квітують  та  пахнуть  синьоокі  волошки. Червоні  величаві  маки   разом із  ніжно-білими  ромашками  майорить  у    жовтому  колоссі  пшениці.  Таку  красу  ніколи  не  забудеш! Радіють  сонцю  розкидані  кущі  буркуну, його  білий  і  жовтий  цвіт  приваблює  метеликів. Розові  калачики    облюбували  джмелі: турботливо  гудуть, впиваючись у  денце солодкої квіточки. Перестрибують по стеблах  лісових  дзвоників  зелені  коники-стрибунці. Хитаються  під  їх  вагою  величаві  келихи  квітів, ніби  дзвенять : «Вам  чого?».
Літо  тепле  та  погоже  оглядає  луки  та  ліси: чи  все  цвіте  і  розкошує?
Ось  гудуть  бджоли. Обліпили  липу, яка  зацвіла  жовтогарячо, немов   ялинка  на  Різдво   та  дбайливо  збирають  солодкий  нектар   із  суцвіть. Тай  люди  не  гребують  цвітом, запасаються  ним  на  зиму, бо  це ж  перші   ліки  від  простуди .
Підставили  свої  боки  сонцю  ягідки  черешні .
А  ялини! Ялини! Зацвіли  салатовими  шишечками. Це ж  ліки. Люди  заливають  їх   медом і  п’ють  напій  з  них  від  кашлю.
Кожна  травинка  й  квіточка  тут  особливі. Пшениці, ячмені  наливалися  колоссям  під   щедрими  зливами, над  соняшниковим  та  гречаними  полями  гуділи  бджоли  і  джмелі.
Усім  була  робота. Безтурботливі  горобці  перестрибували  по  стеблах   соняшників; чи  не  достигли  бува  зернята ?
Усім  було  місце  під    дахом    гори!
Молоді  зайці  перебігали  з  полів  до  лісу. Скрадаючись ,виходили  на  полювання  лисиці.   І  лише  дикі  свині  ще  не  поверталися  із  густих  лісів Сокілля, бо  там  дубів  росло  багато, а  жолуддя  ще  більше  валялось  на  землі. З-під  коріння вивернутої  бурею  сосни  виглянув  борсук, озирнувся  навкруги  та  й  пішов  відомою  йому  протоптаною  стежкою. З-за   густого  гілля  старої  ялини  виглянула  мордочка  білки: «Чи  немає  де  хижаків?…»   Білки  доглядали  своїх  білченят  і  стурбовано  оглядали  навколишню  місцевість.
Під  самою  горою  притулились  три  будинки, обсаджені  вишнями, яблунями  та  сливами. А  під  вікнами   красуються  різноманітні  квіти. Ось   великий  та  пишний  кущ  калини  схилився  до  цямрини  бездонної  криниці.  Наливаються  на  сонці  вишні,груші,сливи  та  яблука.  Летять  стрілами  по  синьому  небі  ластівки, клекочуть   у  гнізді  лелеки.  Злітає   із  своєю  піснею  жайворонок,а  стрижі  змагаються  у  вправності.
Співає  поле   від   легенького  вітерцю.  На   шовкових  ниточках  павутиння  тремтить  прозора  роса. Повітря   наповнене   ароматами  квітів, трав  та  дерев.
Гора Гостра тримає своєю могутністю ліси і джерела.
А літо? Радіє життю, співає сонцю славу. Розкошисто проноситься грозою, грізно стогне вітром, грає різнобарвною веселкою.
Все дихає і росте, наповнюється барвами і звуками. Все співає неповторну пісню життя!
(Про все це я дізналася із розповіді своєї бабусі).

Номінація «Природа - джерело натхнення та краси»
вікова категорія 14–18 років
Переможець – Шклярик Лілія Юріївна
16 років, Монастириського р-ну с. Гончарівка

Півсонця сховалося за край землі, здавалося, ніби хтось невидимим ножем відрізав іншу половину і вона впала за обрій. Червоне густе світло, неначе кров невинної жертви, обагрило усе довкола: небо, степ, запилену дорогу – і коли остання сонячна іскра спопеліла над обрієм, сутінки, як дика орда, раптово почали наступати з усіх боків. Тихо, підступно, хижо, як чорна гадюка, що вилізла з-під землі на полювання, голодна і зла темінь повзла ярами, долинами, деручись все вище і вище. Шаркаючи гладким животом по мокрій траві, жорсткому камінні, вона видиралася на пагорби і скелі і поривалася увись. Але до неба їй було зась: зорі суворо і зверхньо дивилися вниз, як зірка сторожа, їхнє хоч блякле, але неослабне світло придушувало, пригинало темряву, і вона, відчуваючи знемогу перед могутнішим суперником, норовливо хилила голову, скалячи від безсилля зуби і ще більше притискаючись черевом до землі.
Незабаром темнота принишкла, затаїла подих, ніби пантера перед стрибком. Тиша була якоюсь напруженою, ніби вимушеною  (так мисливець завмирає на місці перед роковим пострілом ), мертвою: здавалося, нічні звірі і птахи повтікали або повимирали, навіть дерева стояли без поруху, зіщулені, ніби хотіли стати невидимими або сховатися під землею.
Раптом розпочалося якесь метушіння, вовтузання, шарварок. Слабке матове світло зірок вихоплювало на чорному тлі ще чорніші тіні, які хаотично рухалися, видаючи глухі незрозумілі звуки, так що важко було зрозуміти, чи це тварини, чи люди, чи витвори чиєїсь бурхливої уяви.
 Шум наростав, множився, тіні купчилися, їхні обриси ставали чіткішими, різкішими і ще химернішими. То звідкілясь вилетіли кажани і роєм шугонули ввись, на мить затуливши чорним густим мереживом сріблясто-холодний повний місяць, який щойно визирнув з-за небокраю, як із надійної схованки. Він викочувався вгору по небу поволі, поважно, гордовито, як шановний і дуже бажаний гість, якого саджають на покутті, догоджають наїдками, напоями та розвагами. Всадовившись на пухку, добре збиту хмару, він зручно вмостився і поплив споглядати свої безмежні володіння.
Під тихим, бляклим, платиновим сяйвом місяця все змінилося. Страх перед густою навислою, здавалося, неминучою,  темрявою минув, і дерева та трави підняли голови, розправили плечі. Місяць, що вже почувався повноправним володарем, своїми тонкими жовтими променями, ніби пальцями, ліниво погладжував землю – так добрий господар пестить свого домашнього улюбленця. Здавалося, якщо прислухатися, то можна було б почути, як земля тихенько муркотіла у відповідь.
Попід самою горою, обминаючи її круті, порослі комишем і осокою боки, тихо пливла річка – спокійна та лагідна, як добра донька, що росте батькам на втіху. Дрібні хвильки жебоніли, підганяли одна одну, квапили, оббігали, як непосидючі діти, що граються у квача. Тільки то одна, то інша осока шикала на них, щоб трохи вгамувати їх нестримний запал. Та вони не вгавали – сміялися і линули все вперед і вперед до синього моря…
Над водяним плесом піднявся легкий сріблястий туман, наче річка, бажаючи надати собі трохи таємничості, прикрила лице вуаллю. Туман густішав, із напівпрозорого іскристого серпанку він перетворився на щільні матові хмари, змішувався із тьмою, що виринала з глибини річки, і  щедрим місячним сяйвом, що лилося з неба. Ось він уже перетворився на дикий табун необ’їжджених солово-чалих коней, що безшумно гналися руслом ріки, розвиваючи нечесані гриви та хвости. Ніби марево, або привиддя, що хотіло налякати пізнього подорожнього.
Дерева стояли, наче велетні, що позастрягали то тут, то там і завмерли в покорі. Їхні буйні кучері розчісував вітер, нашіптуючи їм розповіді про далекі заморські краї з їхніми небаченими звичаями та порядками. Дерева зачаровано слухали, і їм теж хотілося отак зірватися з місця і полинути туди, де літає цей вічний кочівник-вітер. Але вони не могли, тому замріяно і трохи навіть із заздрістю дивилися вслід грайливому пустуну, що знову подався в мандри. Аж раптом верткі світляки почали гратися в хованки поміж листям і перетворили чи не кожне дерево в новорічну ялинку. Своїми яскравими каганцями вони розігнали  сум, подарувавши святковий настрій усьому живому.
Ставало тихо-тихо. Тільки де-не-де скапувала роса з дерев, ненароком будячи заснулі вже давно маргаритки. Вони, не розплющуючи очей, стріпували голівками і знову поринали в сон, горнучись до ніжної м`якої отави, що служила їм за подушки і перини. Трави дрімали, посхилявши голови і притулившись одна до одної, хитаючись в такт своїм сновидінням. Тільки комиші,  надягнувши високі смушеві шапки, ніби справжні козаки з пістолями та шаблями за поясами, стояли на чатах.
А над усім цим зоріло недремне око місяця. Випливши на саму маківку небес і приспавши землю, він вирішив трохи порозважатися. Годі відлежувати боки на пухових хмарах! Гайда гратися! Він перекинувся на рудого товстого кота, причаївся, протиснув до самої голови вуха і стрибнув за Ящіркою, метнувши сяйливим хвостом. Та куди там: спритна Ящірка пірнула за хмару.  Тоді підібрався до Риб, намагаючись виловити хоча б одну собі на пізню вечерю. Спіймавши лиш облизня,  місяць став золотою рибкою і давай змагатися з Дельфіном: хто прудкіший. Дельфін не втече, золота рибка не наздожене. А потім засяяв жар-птицею, щоб похизуватися перед Лебедем та Орлом.  Аж розпашів увесь від ігор і перевтілень, розрум’янився, зашарівся і нарешті, стомившись, закотився під Великий Віз і теж заснув.
А кароока ніч, уся в чорних шовках та оксамитах, дбайливою рукою прикрила місяць хмарами: нехай солодко спить у теплі. Протерла зорі до блиску, щоб нічні подорожні не збилися зі шляху. Обійняла землю, пригорнувши її до грудей, як малу дитину, заколисувала, наспівувала їй колискову тихим шовковим голосом…
…Поволі в чорний оксамит ночі почали вплітатися сріблясті нитки світанку. За могутніми плечима гори замерехтіло м`яке, ще слабке сяйво, але воно ширилося, розливалося по небу,  як чистий майовий мед, розчиняло темінь, котилося невтомно, наполегливо, вперто. Зорі почали одна за одною закривати свої кватирки і гасити ліхтарики, лице місяця зблідло, стало аж прозоре на сірому тлі.
А тим часом з-за гори бризнуло феєрверком кармінове сяйво, від якого загорілися кучеряві, ніби декоративні, білі хмарки. Небеса ожили, повеселішали, розфарбувалися в чудесні барви. Крайній схід ще палав пурпуром, а далі по небу розтікалася рожева ніжність, яка зливалася з ліловою млістю, що переходила в блакитно-бірюзову прохолоду, а над заходом і північчю ще нависала густа синява.
Пташки защебетали на різні голоси, радіючи закінченню ночі і благословляючи день.
Спокійно, рівномірно дихала земля, з її надр піднімалася сиза іскриста мла і слалася по смарагдовій траві узорчатим тюлем. Напівсонні дерева стояли, як гігантські птахи, на одній нозі, сховавши голови під віти-крила, їм ще домарювалися сни про далекі заморські краї, так яскраво розмальовані вітром. Але світанкова свіжість швидко проганяла залишки сну з трав, квітів, дерев, з плечистої гори та балакучої річки, і вони, вмиваючись холодною росою, готувалися зустріти благодатне сонце. Усе завмерло в чеканні, в благоговінні перед царственою величністю денного світила.
Крайнебо заграло, заіскрилося живою парчею, сяйво вдарило увись, протинаючи наскрізь бездонну блакить небес. З-за гори виглянули промені, ніби золоті сурми, що сповістили про прихід такого бажаного гостя. Потім показалася корона, а вже за нею піднялося сонце. Воно розцвіло, як велетенська чудо-квітка, на вершечку гори, від чого росяний серпанок, який укривав землю, заблищав самоцвітами, переливаючись усіма барвами веселки. Сонце акуратно визбирувало ці дорогоцінні камені ( мабуть, для того щоб прикрасити свої і без того дорогі шати), лагідно перебираючи тендітні стебельця трав і квітів.
Квіти піднімали свої голови, надягали різнокольорові вінки – білі, блакитні, жовті, фіолетові, рожеві, червоні… – і по всій окрузі розливалися казкові пахощі. Гули бджоли, збираючи нектар, ганялися один за одним метелики, яких легко можна було сплутати з квітками, бубоніли жуки, педантичні павуки флегматично ткали свої сіті. Забігали второваними тропами мурахи, вічно заклопотані своїми справами. У повітрі літав тополиний пух і пушинки кульбаби. Дерева виструнчилися, як на параді, вітаючи свого головнокомандуючого. Стежка, яку так і норовили сховати густі трави, кликала в невідомі далі.
Нарешті промені сонця добралися і до річки, забігали  по її плесу, як невагомі водоміри, розтопили прозору мряку, що безтурботно снувала, гойдаючись над водою, пірнули вглиб, до підводного світу, бавлячись з водоростями та рибами. Тепер річкою текла не вода, а рідке, розплавлене золото, що мерехтіло, вбираючи очі.
Якусь мить сонце ще трималося за землю краєчком диска, а тоді відштовхнулося від неї і ринуло в розкриті обійми небес, як жовтороте пташеня, що наважилося відірватися від гнізда і вилетіти у незнаний світ.
Народився ще один новий день.
Усе росло, дихало, рухалося, тішилося, красувалося, насолоджувалося світлом і теплом, співіснувало і співпрацювало, доповнювало одне одного і гармонувало одне з одним, перепліталося одне з одним. Усе, під назвою  Життя!

Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ!»
вікова категорія 14–18 років
Переможець – Собчак Анастасія Андріївна
15 років, м. Тернопіль

Починаючи гру в толерантність, борець стає вбивцею. Чому світом сьогодні рухають гроші і первинні інстинкти. Приземляємо людей з грандіозними мріями, називаючи їх недосяжними. А якщо я не хочу приземлятися?! Дозволяємо іншим вирішувати за нас. Чому мені спочатку не пояснять, що таке податок, а вже з дитинства починають лякати відповідальністю. От тому люди зазвичай втікають за межу безхребетності, безвідповідальності, зате вправно працюють над контролем життя тих, в кого знайшлися сили встати з ліжка. Дослідження показали, що особливо витривалі диванні інспектори можуть контролювати Ваше життя близько 24 годин на добу (навіть у туалеті чи транспорті вони можуть писати гнівні коментарі) . Їм самим себе не шкода? Чи така зневага до свого життя і часу з'явилася ще з дитинства.
Ми живемо в світі ілюзії, ілюзії ідеального: люди, принципи, фігура, мода…
Світ прекрасний і люди в ньому ще кращі. Та якось з роками починаєш усвідомлювати трішки більше. Намагаючись знайти відповіді на усі запитання – губиш істину.
Що робили незнайомі люди в черзі, коли в них не було телефонів? Брак спілкування починає топити особистість. Справді, сьогодні мало хто говорить. Ще менше говорять те, що думають, боячись, що хтось не зрозуміє. А якщо заговорити першим? Нічого поганого точно не станеться. Це такий вагомий бонус у скарбничку особистості.
Мене лякали тим, що я скажу собі в 80, 90, 100 років. Але в старості хочеться сміятися з того, що було. Аж ніяк не плакати, бо не спробував. Такі пафосні слова і справді – істина. Межа між тим, щоб шкодувати себе і просто закопувати свої ресурси і тим, щоб заховатися в режимі «працюю без перерви і вихідних» дуже тонка. Правда у балансі. Ще в літньому віці непогано було б мати, кому це розповісти, і місце, на якому всі ці спогади стануть бестселлером.
Що мусить змусити людей трішки більше любити і поважати себе? А якщо я хочу спробувати? Допомогти нехай не всім, але допомогти, і не забути про себе. Я вірю в те, що всі люди приходять в твоє життя не просто так. І скількох нам ще доведеться зустріти.
А раптом йдеш по вулиці… Дощ. Веселка. Аромат озону. Коли я його вдихаю зовсім не хочеться думати про процеси його утворення, формулу чи спосіб використання. Щастя – стан повного задоволення. І в такі моменти абсолютно не хочеться думати про потік ендорфінів, які його викликають. Серйозно, тільки якщо це не мета наукової роботи. І натхнення приходить раптово, і перше кохання. Довго шкодувати про невдачі, шукати правильні моменти, боятися того, що доля принесе тобі завтра, продумувати життя, не залишаючи місця для спонтанності – те саме, що просто тліти на фоні. Ти такий собі сірник проти тих, хто навчився світити, як галогенна лампа. Відсутність свободи мертвить душу і виснажує тіло.
Я пишу це для того, щоб не звинувачувати себе за кожен неправильний крок, щоб щиро посміхатися в обличчя людям, які в мене не вірили. Любити себе. Берегти свою сім'ю. Бути щасливою. Життя надто коротке, щоб його не спробувати.

Номінація «Моя майбутня професія»
вікова категорія 11–13 років
Переможець – Кваснікевич Сніжана Петрівна
11 років, Бучацького р-ну с. Підлісся

У дитинстві дорослі часто запитують дітей: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» І діти радісно відповідають: «Космонавтом!», «Пожежником!», «Актрисою!»… Поки ми маленькі, наші мрії та бажання часто змінюються. Ми потрапляємо в цирк, бачимо дресерувальника в клітці з тиграми  і, звичайно ж, відразу хочемо бути подібними до цієї людини. Вперше летимо в літаку – і хочемо стати пілотом. Потрапляємо на концерт – і хочемо стати співаками або музикантами.
Ми дорослішаємо, і проблема вибору професії стає все більш актуальною. Адже робота повинна не тільки приносити гроші, але й дарувати радість, задоволення від виконаної справи, бути улюбленою протягом усього життя. Крім того, щоб стати справжнім професіоналом, молода людина повинна мати певні схильності до обраної професії.
Професія, яку я планую обрати для свого майбутнього – лікар. Це моя мрія. Ще змалечку мені хотілось допомагати всім, кому погано і боляче. Я піклуюся про бездомних хворих кошенят і цуценят, лікувала з дідусем голуба, у якого було зламане крило. Мої друзі дивуються, як мені не нудно все це робити. А мені піклуватися про хворих тваринок дуже подобається і ніколи не набридає. То ж тепер я точно знаю, чому хочу присвятити своє життя.
Це одна з найважливіших професій на землі. Тільки завдяки лікарям щодня виживають сотні й тисячі людей. Від правильно підібраного лікування, вчасно поставленого діагнозу, або вдало проведеної операції залежить життя людей. Лікарі, наче боги, тримають тендітні людські життя в своїх сильних руках.
Я поки не знаю, яку конкретно лікарську спеціалізацію оберу, але точно впевнена – я буду рятувати людські життя. Буду допомагати громадянам нашої країни залишатися здоровими якомога довше. Саме в служінні цій меті я бачу свою життєву місію.
Я розумію, що шлях до гордого звання лікаря тернистий, але твердо вірю, що воно того варте. Ніщо в житті не дається просто так – за все потрібно боротися.
А що може бути дорожче за людське життя? Відповідь проста – нічого, це все, що у нас є, це все, з чим ми приходимо в цей світ. І це те, до чого ми повинні ставитися з належною дбайливістю.
Я вважаю, що головною рисою усіх медиків має бути - відповідальність. І страшно, коли людина, яка одягла білий халат, за своєю вдачею байдужа.
Є таке поняття, як лікарська таємниця. Люди йдуть до лікаря, коли їм погано, важко, боляче, вони приходять до нього, зі своїм горем і бідою. І він, як священик на сповіді, повинен вислухати, зрозуміти, допомогти і зберегти в собі чужу таємницю. Цього вимагає клятва лікаря, яку він дає на початку свого трудового шляху і вірним якій він повинен залишатися все своє життя.
Лікар має бути готовий до самопожертви. За першим покликом він повинен прийти на допомогу людям вдень і вночі, в дощ і в хуртовину, під час терактів і стихійних лих. Справжні лікарі віддавали свою кров, останній ковток води, затуляли своїм тілом поранених від куль і осколків, самі заражались смертельними хворобами, рятуючи людей під час епідемій.
Лікар не має права на помилку. Якщо помилки продавця або кравця можна виправити, то неправильно поставлений діагноз, тремтяча рука хірурга, навіть проста байдужість до хворого –можуть обірвати чиєсь життя.
Ця професія вимагає мужності, необхідності прийняття єдино правильного рішення, від якого залежить людське життя.
Я дуже хочу, щоб моя майбутня робота була корисною для суспільства. Саме тому я обираю одну з найбільш шанованих професій – лікар.

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
вікова категорія 11–13 років
Переможець – Стасишин Уляна
11 років, м. Тернопіль

Світ метеликів