Франц Кафка

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Франц Кафка

Один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст., більшу частину робіт якого було опубліковано посмертно. Його твори просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом та вищим авторитетом, вони здатні пробуджувати в читачеві відповідні почуття тривоги, що є унікальним явищем у світовій літературі.

Кафка народився 3 липня 1883 року в єврейській сім'ї, у Празі (Богемія, в той час — частина Австро-Угорської Імперії), у родині торговця галантерейними товарами Германа Кафки (1852–1931), який вийшов з чеськомовної єврейської громади та Юлії Кафки (Леві) (1856–1934), яка віддавала перевагу німецькій мові. Батько до свого одруження проживав у гетто, в облупленому будинку; будинок, у якому народився Франц Кафка, був красивою будівлею 18 століття, побудованою колись монахами Страхова, знаходився, власне, поза територією гетто — на місці, призначеному з часів середньовіччя для навернення євреїв у християнську віру. Будинок цей був зруйнований, потім реконструйований, і на ньому нині висить меморіальна дошка.

У Кафки було два молодших брати та три молодші сестри. Обидва брати, не досягши й дворічного віку, померли до того, як Кафці виповнилося 6 років. Сестер звали Еллі, Валлі та Оттла (всі троє загинули під час Другої світової війни в нацистських концентраційних таборах у Польщі)

Жорстокість, гнів, несправедливість Германа Кафки увійшли в літературну історію. Так, найбільшим красномовним епізодом став «балконний» епізод, коли за примхою, властивою маленьким дітям, Франц одного разу вночі попросив принести йому пити, в «Листі до батька» він це пояснює: «(…)вочевидь не через те, що вмирав від спраги — просто хотів трохи, мабуть, позлити вас, а трохи — розважитися самому». Батько прийшов, витяг його з ліжка, повів в одній нічній сорочці на дерев'яний балкон, який виходив у двір, і залишив його там, замкнувши за ним двері.

Від цього страждав не тільки Франц. На дітей без кінця сипалися погрози, наприклад: «Я розірву тебе на частини», і вони були такі численні, що діти втратили їм рахунок. Друга дочка, Валлі, гнучкіша, пристосувалася до Германа Кафки схоже, без особливих зусиль. Але Еллі, старша з дочок, якщо і гнула спочатку спину, то в молодості поспішила вийти заміж, щоб уникнути сімейної тиранії. Про старшу, Еллі Франц говорить дуже уїдливо: «… Вона була такою незграбною, млявою, боязкою, похмурою, прибитою усвідомленням своєї провини, покірливою, злою, ледачою, охочою до ласощів, жадібною дитиною».Щодо Оттли, наймолодшої, то вона ще більше, ніж Франц, стала жертвою батьківського переслідування, звідки, безсумнівно, і виникають задушевність і дружній характер відносин, що склалися між нею й Францом. Звісно, що при такому неприборканому батькові Кафка шукав заступництва у своєї матері.

Щоденники взагалі багато чого коригують у сформованих уявленнях" які своєю стійкістю перетворили Кафку якщо не на символ, то на значиме ім'я із певним набором конотацій. Відчуваючи, що записи, котрі робилися Кафкою лише для себе, часом дуже не відповідають судженням про нього, що стали безперечними для масової свідомості, виконувач духівниці і перший біограф письменника Макс Брід не поспішав з їхньою публікацією. Перша збірка з'явилася лише через десять років після того, як були надруковані два знаменитих романи, а слідом за цим і "Америка".
Кафка в житті видавався невпевненим в собі, змученим ваганнями щодо своєї літературної та людської спроможності. Яких почуттів зазнав би Кафка, якби йому випало дожити до днів запізнілої слави? Швидше за все жах — щоденники, у яких він відвертий, як ніде більше, роблять таке припущення майже безсумнівним. Адже про Кафку думають завжди як про явище, і навіть не стільки літературне, скільки соціальне, тому поширеним стає слівце "кафкіанський" — визначення, що трактує безглуздість, відразу до пізнання, оскільки будь-кому це відомо з власного сумного досвіду,— і книги цього празького вигнанця починають сприйматись як такий собі белетризований посібник для того, хто вивчає механіку тотального чи бюрократичного всевладдя трагічного алогізму, буденності.
Але він не хотів бути "явищем". Менш за все він усвідомлював себе як репрезентативну фігуру, бо так ніколи й не відчував справжньої причетності до того, чим жили, до чого прагнули інші. Розбіжність з ними, болісні незримі бар'єри — от предмет найбільш болісних роздумів, якими переповнюються щоденники упродовж тринадцяти років, що Кафка їх вів, перегорнувши останню сторінку у червні 1923-го, менше аніж за місяць до смерті.