Алексієвич Світлана Олександрівна

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Світлана Олександрівна Алексієвич народилася в українському місті Івано-Франківськ (Станіслав) 31 травня 1948 року. Сім’я Алексієвич інтернаціональна. Батько народився в Білорусії, мама в Україні. Після демобілізації глава сім’ї перевіз рідних в Білорусь, в Гомельську область. Там Світлана Алексієвич у 1965 році закінчила школу і вступила в університет, вибравши факультет журналістики.
У 1972 році майбутня письменниця закінчила БГУ. Трудова біографія Світлани Алексієвич почалася з роботи у школі. Спочатку вона працювала вихователем у школі-інтернаті, потім викладала учням історію і німецьку мовау в Мозирському районі. Письменство давно вабило Алексієвич, і вона влаштувалася кореспондентом в районну газету «Прип’ятська правда». Потім перейшла в іншу газету – «Маяк комунізму» в одному з райцентрів Брестської області.
З 1973-го по 1976-ий роки Світлана Алексієвич працювала в обласній «Сільській газеті». У 1976-му їй запропонували місце керівника відділу нарису і публіцистики в журналі «Неман». Там Алексієвич працювала до 1984 року. У 1983-му її прийняли до спілки письменників СРСР.
З початку 2000-их Світлана Алексієвич жила за кордоном. Спочатку в Італії, потім у Франції та Німеччині. Останні 2 роки письменниця знову проживає в Білорусії.
Світлана Олександрівна Олексійович каже, що на кожну книгу йшло від 4 до 7 років її життя. У період написання вона зустрічалася і розмовляла з сотнями людей, свідків подій, про які розповідається в її творах. Ці люди, як правило, мали за спиною дуже складну долю: вони пройшли сталінські табори, революції, воювали на різних війнах або вижили в Чорнобильській катастрофі.
Перша книга, з якої починається творча біографія Світлани Алексієвич - «У війни – не жіноче обличчя». Це книга про жінок, які воювали на фронті під час Великої Вітчизняної війни. Вони були снайперами, пілотами, танкістами, підпільницями. Їхнє бачення і сприйняття війни було зовсім іншим, ніж у чоловіків. Вони важче переживали чужі смерті, кров, вбивства. А по закінченні війни у жінок-ветеранів розпочався другий фронт: їм потрібно було адаптуватися до мирного життя, забути про жахи війни і знову стати жінками: носити сукні, туфлі на підборах, народжувати дітей. Книга «У війни – не жіноче обличчя» не видавалася 2 роки, пролежавши у видавництві. Алексієвич звинуватили у перекручуванні героїчного образу радянських жінок, у пацифізмі і надмірному натуралізмі. Твір побачив світ лише в роки перебудови і його було надруковано в декількох «товстих» журналах.
Складною виявилася і доля наступних творів. Друга книга називалася «Останні свідки». Вона складалася з 100 розповідей дітей про жахи війни. Тут ще більше натуралізму і страшних подробиць, побачених очима дітей від 7 до 12 років.
У третьому творі Світлана Алексієвич повідала про злочини Афганської війни. Книга «Цинкові хлопчики» була надрукована в 1989 році. Її вихід супроводжувався хвилею негативних рецензій і критики. А ще – судовим розглядом, зупиненим лише після того, коли на захист опального літератора встали західні правозахисники та громадськість.
Війна займає в творах Світлани Алексієвич центральне місце. Сама письменниця пояснює це тим, що вся радянська історія пов’язана з війною і просякнута нею. Вона стверджує, що всі герої і більшість ідеалів радянської людини – військові.
Четверта книга, названа «Зачаровані смертю», вийшла в 1993 році і викликала неоднозначні відгуки. Це твір про самогубства, зареєстрованих в перші 5 років після зникнення СРСР. У ній автор намагається зрозуміти причини і «чарівність» смерті, яка забирає життя сотень і тисяч людей – простих комуністів, маршалів, поетів, чиновників, котрі покінчили життя шляхом самогубства після розвалу гігантської імперії. Як стверджує сама Алексієвич, це роздуми про те, як країна виходила з-під наркозу минулого життя і «гіпнозу великого Обману».
П’ятий твір під назвою «Чорнобильська молитва» про світ і життя після чорнобильської катастрофи. Світлана Олександрівна стверджує, що після аварії на ЧАЕС не тільки змінився генний код і формула крові населення великої країни, але і зник під водою весь соціалістичний материк.
Через усі книги Алексієвич червоною ниткою проходить розвінчання комуністичної ідеї або, як стверджує письменниця, «великої і страшної Утопії – комунізму, ідея якого не вмерла остаточно не тільки в Росії, але і у всьому світі».
В наш час Світлана Олександрівна Алексієвич працює над новою книгою під назвою «Чарівний олень вічної полювання». Це твір про кохання, але знову під специфічним кутом зору письмениці.
Світлана Алексієвич – претендентка на Нобелівську премію в категорії «Література» з 2013 року. Але тоді премію вручили канадській письменниці Еліс Манро. У 2014-му її отримав французький письменник Патрік Модіано.
У 2015-му Алексієвич знову потрапила в число кандидатів, які крім премії можуть стати володарем грошового винагороди в 8 мільйонів крон ($953000). Крім неї розглядалися кандидатури японського письменника Харукі Муракамі, кенійського Нгуи Ва Тхионго, норвезького Юн Фоссе і американця Філіпа Рота.
8 жовтня в Стокгольмі Нобелівська премія була вручена Світлані Алексієвич. Звістка про присудження премії білоруській письменниці була зустрінута неоднозначно як в Росії, так і в Білорусії. Багато говорять про політичний вибір претендента. Алексієвич – затята антисоветчица, відома своєю критикою внутрішньої і зовнішньої політики президентів Володимира Путіна і Олександра Лукашенка. Багато хто звинувачує письменницю у спекулятивно-тенденційній журналістиці і антиросійській позиції.