Архів документів / Письменники-ювіляри / 2017 рік / Листопад 2017 / А. Ліндгрен
Астрід Анна Емілія Ліндґрен — шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. На сьогодні вона найбільш відома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха».
Народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Авґуста Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільським господарством на арендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Ґуннар (1906-1974) та дві сестри — Стіна (1911-2002) й Інґеґерд (1916-1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.
Як написала сама Ліндґрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндґрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Ронні, доньку розбійника.
Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Авґуст із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).
Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгаґені. Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгаґені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі - в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаґен.
Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса до дому та залишити на своїх батьків - до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі. Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен (1898-1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.
Астрід Ліндґрен померла у 94-літньому віці 2002 року.
Творчість
Астрід Ліндґрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, - усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. А любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні у Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін прилучила Астрід до дивовижного хвилюючого світу, в який можна було потрапляти, читаючи казки. Вразлива Астрід була приголомшена цим відкриттям, а пізніше і сама опанувала магію слова. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. Її здібності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «віммербюнською Сельмою Лаґерльоф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала.
А багато пізніше, коли Астрід Ліндґрен одружилася і стала матір'ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндґрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я - Астрід Ліндґрен.
.jpg)
Через рік те саме видавництво знов оголосило конкурс, і Астрід Ліндґрен подала на нього відхилений рукопис. Він отримав першу премію. Це була «Пеппі Довга панчоха». Книжку видали, і вона мала великий успіх - на сьогодні її перекладено понад шістдесятьма мовами світу, серед них і українською.
Астрід Ліндґрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, - ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна - повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довгапанчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга - реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. їхні герої - звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.
Популярність і авторитет
Астрід Ліндґрен була не просто відомою письменницею, а й дуже шанованою людиною. Важливою персоною, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по радіо й телебаченню. Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги Астрід Ліндґрен ув авторському виконанні. Її голос, її обличчя, її погляди, її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з 50-60-х років, коли вона вела на радіо й телебаченні різноманітні вікторини й розмовні програми. До того ж Астрід Ліндґрен завоювала публіку своїми виступами на захист такого типово шведського явища, як любов до природи й захоплення її красою.
Властиві їй прагнення до рівноправності й турботливе ставлення до людей допомагали письменниці долати бар’єри, що поставали у зв’язку з її високим становищем у суспільстві. Вона з усіма спілувалася однаково сердечно та з повагою — чи то був шведський прем’єр-міністр, глава іноземної держави чи один з її читачів-дітей. Іншими словами, Астрід Ліндґрен жила згідно своїх переконань, завдяки чому стала предметом захоплення й поваги, як у Швеції, так і поза її межами.
Українські переклади
Перші дві повісті про детектива Блюмквіста раніше виходили українською мовою у видавництві «Веселка». Заключна книжка трилогії — «Калле Блюмквіст і Расмус» — перекладена Ольгою Сенюк, вийшла 2003 року у видавництві «Школа». Твори «Расмус-волоцюга», «Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці», «Пригоди Еміля з Льонеберги», «Роня, дочка розбійника», «Домовичок Нільс Карлсон», «Сонячна галявина» українською мовою випустило видавництво «Махаон-Україна».
Нагороди і відзнаки
У 1958 році Астрід Ліндгрен нагородили медаллю Ганса Крістіана Андерсена, яку називають Нобелівською премією в дитячій літературі. Крім нагород, які присуджуються суто дитячим письменникам, Ліндгрен отримала і ряд премій для «дорослих» авторів, зокрема, засновану Данською академією медаль Карен Бліксен, російську медаль імені Льва Толстого, чилійську премію Ґабріели Містраль і шведську премію Сельми Лаґерльоф. У 1969 році письменниця отримала Шведську державну премію з літератури. Її благодійницька робота була відзначена Премією миру німецької книготоргівлі за 1978 рік і медаллю Альберта Швейцера за 1989 рік (присуджується американським Інститутом покращення життя тварин). Астрід Ліндґрен є також лауреатом Ордену усмішки.
2002 року урядом Швеції, у пам’ять та на честь видатної дитячої письменниці, було засновано премію імені Астрід Ліндґрен.
Народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Авґуста Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільським господарством на арендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Ґуннар (1906-1974) та дві сестри — Стіна (1911-2002) й Інґеґерд (1916-1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.
Як написала сама Ліндґрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндґрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Ронні, доньку розбійника.
Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Авґуст із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).
Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгаґені. Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгаґені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі - в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаґен.
Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса до дому та залишити на своїх батьків - до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі. Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен (1898-1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.
Астрід Ліндґрен померла у 94-літньому віці 2002 року.
Творчість
Астрід Ліндґрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, - усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. А любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні у Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін прилучила Астрід до дивовижного хвилюючого світу, в який можна було потрапляти, читаючи казки. Вразлива Астрід була приголомшена цим відкриттям, а пізніше і сама опанувала магію слова. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. Її здібності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «віммербюнською Сельмою Лаґерльоф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала.А багато пізніше, коли Астрід Ліндґрен одружилася і стала матір'ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндґрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я - Астрід Ліндґрен.
Через рік те саме видавництво знов оголосило конкурс, і Астрід Ліндґрен подала на нього відхилений рукопис. Він отримав першу премію. Це була «Пеппі Довга панчоха». Книжку видали, і вона мала великий успіх - на сьогодні її перекладено понад шістдесятьма мовами світу, серед них і українською.Астрід Ліндґрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, - ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна - повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довгапанчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга - реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. їхні герої - звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.
Популярність і авторитет
Астрід Ліндґрен була не просто відомою письменницею, а й дуже шанованою людиною. Важливою персоною, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по радіо й телебаченню. Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги Астрід Ліндґрен ув авторському виконанні. Її голос, її обличчя, її погляди, її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з 50-60-х років, коли вона вела на радіо й телебаченні різноманітні вікторини й розмовні програми. До того ж Астрід Ліндґрен завоювала публіку своїми виступами на захист такого типово шведського явища, як любов до природи й захоплення її красою.
Властиві їй прагнення до рівноправності й турботливе ставлення до людей допомагали письменниці долати бар’єри, що поставали у зв’язку з її високим становищем у суспільстві. Вона з усіма спілувалася однаково сердечно та з повагою — чи то був шведський прем’єр-міністр, глава іноземної держави чи один з її читачів-дітей. Іншими словами, Астрід Ліндґрен жила згідно своїх переконань, завдяки чому стала предметом захоплення й поваги, як у Швеції, так і поза її межами.
Українські переклади
Перші дві повісті про детектива Блюмквіста раніше виходили українською мовою у видавництві «Веселка». Заключна книжка трилогії — «Калле Блюмквіст і Расмус» — перекладена Ольгою Сенюк, вийшла 2003 року у видавництві «Школа». Твори «Расмус-волоцюга», «Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці», «Пригоди Еміля з Льонеберги», «Роня, дочка розбійника», «Домовичок Нільс Карлсон», «Сонячна галявина» українською мовою випустило видавництво «Махаон-Україна».
Нагороди і відзнаки
У 1958 році Астрід Ліндгрен нагородили медаллю Ганса Крістіана Андерсена, яку називають Нобелівською премією в дитячій літературі. Крім нагород, які присуджуються суто дитячим письменникам, Ліндгрен отримала і ряд премій для «дорослих» авторів, зокрема, засновану Данською академією медаль Карен Бліксен, російську медаль імені Льва Толстого, чилійську премію Ґабріели Містраль і шведську премію Сельми Лаґерльоф. У 1969 році письменниця отримала Шведську державну премію з літератури. Її благодійницька робота була відзначена Премією миру німецької книготоргівлі за 1978 рік і медаллю Альберта Швейцера за 1989 рік (присуджується американським Інститутом покращення життя тварин). Астрід Ліндґрен є також лауреатом Ордену усмішки.
2002 року урядом Швеції, у пам’ять та на честь видатної дитячої письменниці, було засновано премію імені Астрід Ліндґрен.
