Е. Хемінгуей

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

    Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, містечку біля Чикаго, в родині лікаря-місіонера. Мати його була співачкою і музиканткою. Діти виховувались у дусі високої моралі, стійкості, витривалості, вміння постояти за себе.
У школі, за що б не брався Ерні, він у всьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання та стрільби, був редактором шкільної газети «Трапеція».
    У шкільні роки Хемінгуей багато читав. З традиційного шкільного читання його не зачепили романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. А от Марк Твен і Шекспір залишилися уподобанням на все життя. Писати Ернест почав у школі. А в 18-річному віці вже був репортером газети «Канзас-сіті стар». Коли Хемінгуею виповнилося 19 років, він їде до Європи, щоб взяти участь у Першій світовій війні. Юнак пішов добровільно служити офіцером медичної служби італійської армії, брав участь у боях проти австрійських військ в Італії, мав тяжке поранення, був госпіталізований на тривалий час (під час операції лікарі витягли 237 осколків, замінили перебиту колінну чашечку, довго лікували шок і контузію). Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою. Після війни Хемінгуей зі Штатів знову їде до Європи вже як журналіст. Дебютом у світі літератури для нього стала збірка «Три оповідання і десять віршів» (1923). Але раптом Хемінгуей припиняє свою журналістську роботу, вирішивши стати письменником. З цією метою декілька років, нічого не друкуючи, зазнаючи матеріальної скрути, наполегливо займається літературними пошуками, працює над стилем, мовою.
    У 20-ті роки у світі, зокрема у США, з’явилося поняття «втрачена генерація». До таких людей належали Ернест і його ровесники. За висловом одного з письменників США, воно трактувалося так: «З’явилося покоління, яке зросло на те, щоби знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — Сантьяго».
    Етапною у творчості Хемінгуея стає книга «В наш час»( 1925) — збірка оповідань, яка цікава тим, що в ній письменник вперше порушує проблему «втраченого покоління», геніально продовжену в повісті «Фієста» (1926) і романі «Прощавай, зброє!» (1929).
    У роки громадянської війни в Іспанії Хемінгуей провів багато місяців в оточеному Мадриді і на фронті, написав низку нарисів та статей про героїчних іспанських республіканців, п’єсу «П’ята колона» і роман «По кому подзвін» (1940), в яких розповідав про криваві та трагічні роки громадянської війни.
Хемінгуей був людиною неординарною, фізично витривалою, мужньою, сильною. У 60-річному віці він мав зріст 185 см, 90 кг ваги, міг поцілити з пістолета на відстані півсотні метрів у цигарку, яка була в роті когось із знайомих; в молоді роки він вистояв раунд проти чемпіона важкої ваги; входив у клітку з левами; був непоганим спринтером, умів, ніби справжній матадор, убити бика, був прекрасним яхтсменом, гірськолижником, плавцем, снайпером, рибалкою (одного разу впіймав рибу вагою 468 фунтів ).
    У роки Другої світової війни Хемінгуей у чині майора мав свою «армію» (100 багнетів), яка була моторизованою і з якою він бував у тилу у німців далеко від армії. Разом з друзями на яхті «Пілар» патрулював узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів.