М. І. Костомаров

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Микола Костомаров, неперевершений історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого, власне, і починається самостійний український суспільно-політичний рух.
Народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Походження хлопчика визначало деяку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною Мильниковою, за законами Росії став кріпаком свого власного татуся. І Батько майбутнього історика, капітан, учасник взяття Ізмаїла суворовською армією, у 1790 році пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. І Він належав до стародавнього, відомого з середини XVI століття дворянського роду, вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Вольтера, Дідро й інших французьких просвітителів, залишаючись, проте, жорстоким кріпосником. Вже в похилому віці він вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну і Я відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні, наміряючись потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, уже після народження сина. Раптова смерть батька 14 липня 1828 року поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" у передпокої. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, жінка була готова на все. Микола дуже любив свою матір, до кінця життя не забуваючи, кому він був зобов'язаний своїм "другим" народженням. Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з Московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За "витівки" він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 року тільки Микола, прагнучи вчитися, поступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань. Він вивчав древні й нові мови, глибоко цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.
Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Михайлович Лунін. Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження не забарилися позначитися на його здоров'ї — ще за студентства значно погіршився зір. У січні 1837 року Микола Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.
Після закінчення університету він пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Але військовим він виявився ніяким. Насамперед нести службу заважав поганий зір. До юго ж дуже скоро Костомарову набридли "військові навчання і тодішні військові товариші". Вихід знайшовся своєрідний: почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козачого полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку.
Вже в харківський період життя М.Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства; створив найбагатшу фольклорно-пісенну традицію і розвинув демократичні ідеали й інститути козацтва. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників "Українські балади" (1838) і "Гілка" (1840) під псевдонімом "Ієремія Галка". Тоді ж він під впливом творчості В. Шекспіра створює історичну драму "Сава Чалий" (1838) і трагедію "Переяславська ніч" (1841), що дістали високу оцінку В.Бєлінського. У 1840 році М.Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Однак ця робота ("Про причини і характер унії в Західній Росії") не була захищена через заборону Міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ у 1841 році як окрема книга, і дуже скоро стала широковідомою.
У 1845 році переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем гімназії, відразу ж познайомившись із найавторитетнішим і впливовим на той час ученим М. Максимовичем.
Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М. Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором і восени він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України, яку свого часу розгорнув М. Максимович.
Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала багатьох молодих людей, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й А. Марковича.

У ніч на 30 березня 1847 року М.Костомаров був узятий під варту і відправлений до Петербурга. 14 червня 1847 року Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щирою обдарованістю. Її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, що відвідав Київ із гастролями. Арешт Костомарова різко змінив їхнє життя. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Масла у вогонь підливала й мати нареченої. В результаті їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. Якось узимку 1862 року вона купила видання драми М. Костомарова "Кремуцій Корд" і прочитала зрозумілу тільки їй присвяту: "Незабутній А.Л.К. на пам'ять. 14 червня 1847 р."...
24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, М. Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не пройшов для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, і тепер легко міг читати Гомера і Кальдерона в оригіналі. У Саратові Костомарова призначили на посаду перекладача при губернському правлінні з платнею 350 карбованців на рік. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати... секретним відділом, у якому велися справи "розкольників". Як людина досить вразлива, і до того ж слабкого здоров'я, Микола Іванович важко переносив удари долі, що сипалися на нього, особливо через невдалий шлюб. Але світогляд його майже не змінювався. У Саратові він знову включився в наукову роботу і завершив монографію про Богдана Хмельницького. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших сектантів. У саратовському засланні Костомаров познайомився з М.Чернишевським. Микола Гаврилович дуже високо оцінив видану у "Вітчизняних записках" монографію "Богдан Хмельницький", написавши в "Сучаснику" про неупередженість автора і широту його кругозору. У Саратові в "Губернських відомостях" за 1853 рік був опублікований перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова "Бунт Стєньки Разіна". Ця монографія пізніше стала відома К.Марксові: він настільки зацікавився нею, що навіть склав її докладний конспект.
У 1856 році "найвищий маніфест" нового царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду. У 1857-му Микола Іванович відправився за кордон. Він побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, у Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янства В.Ганкою, який приділив Костомарову багато уваги, а на прощання на знак глибокого шанування подарував йому усі свої праці.
У 1858 році М.Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Він майже щодня ходив у бібліотеку, вивчав рукописи, поповнюючи новими даними описи побуту і звичаїв російського народу.
Навесні 1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету.
За роки ув'язнення і саратовського заслання погляди М.Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного поклоніння перед народом, однак як і раніше, на відміну від більшості російських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на основні особи і події як російської, так і української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні матеріали, багато публікувався, у тому числі в тоді найпопулярніших журналах "Сучасник", "Вісник Європи" і "Російське слово".
Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і Білорусі XIV—XVII століть під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 році, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Російська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Непевний час московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили М. Костомарову повагу і визнання громадськості, почесне місце в українській і російській культурі.
У 1873 році, розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.
Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів сучасників. Один із близьких друзів історика, В.Беренштам, усякий раз, повертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: "Плоть немічна, дух сильний". У 1872 році від напруженої роботи в Миколи Івановича почали сильно боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати "Руську історію..." для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати. Так виникла "Руська історія в життєписах її найголовніших діячів", продиктована помічникам.
Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 року, переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був збитий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу. 6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Петербурга.
Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.
Роль М. Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.
"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.