Г. С. Сковорода

Вітаємо на сайті Тернопільської обласної бібліотеки для дітей

Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.
Народився Сковорода 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї малоземельного козака. У 1734—1753 рр, з перервами навчався у Київській академії, де під впливом Ф. Прокоповнча та інших прогресивних діячів вітчизняної культури осягнув просвітительські традиції. Студент Г. Сковорода володів неабиякими музичними здібностями, чудовим голосом і слухом. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, в критику самодержавства.
Протягом п'яти років (з 1745) Г. Сковорода навчався за кордоном — в Будапешті, Пресбурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції і, можливо, у Римі. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика К. Вольфа.
Після повернення в Україну його запросили до Переяслава читати поетику в колегіумі. Проте підготовлений ним курс «Разсужденіе о поэзіи и руководство к искусству оной» місцевий єпископ заборонив. Восени 1751 р. Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди «студентом», розпрощався з академією. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося в Сковороді з неабиякями здібностями в галузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на різних музичних іиструментах.
З 1759 р. Г. Сковорода викладач Харківського колегіуму. Однак постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди пройшов всю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади (1769), він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.
Г. Сковорода обрав стезю мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд.
Свій високий моральний ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.
Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Мир ловил меня, но не поймал».
У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина і природа мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню — просто «телесность». Заперечуючи божественну силу і не обмежуючи суть людини лише «телесной стороной», філософ шукав внутрішню сторону в самій людині, в її справах і вчинках й у такий спосіб дійшов до розуміння соціальної нерівності й несправедливості.
Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.
Майбутнє суспільство Сковорода уявляв «горней республикой», де існували б загальна рівність і братерство. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце.
Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов'язана визначити сама, відповідно «сродности», тобто природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла.
Ідея Г. Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродннм трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов'язком і моральною потребою, а праця по «сродности» — джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.
Та Сковорода шукав вихід із існуючого становища не в активній боротьбі, а уникаючи ненависного йому світу зла, розуміючи під ним прагнення до збагачення, паразитизм і хижацтво панівної верхівки суспільства. Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.
Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій, вважаючи, що «пресильный и прехитрый есть неприятель застарелое мнение», віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», — писав він.
З просвітительською діяльністю, викладацькою роботою Г. Сковороди пов'язані його педагогічні погляди. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов'язком батьків, на яких покладались «две суть главныя... должности» — «благо родить и благо научить». Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», — писав Сковорода. Обов'язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.
Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.
Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся».
Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.
Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода своєю творчою спадщиною і сьогодні залишається разом з народом.