Головна сторінка Карта сайту Бібліотекар Написати листа
Запрошуємо усіх бажаючих відвідати "Kinect - майданчик" для інтерактивних розваг. Чекаємо Вас: неділя з 14:00 до 16:00, понеділок, четвер, п\'ятниця з 15:00 до 17:00 год.
Письменники-ювіляри 2014 » М. І. Костомаров
 

    Микола Костомаров, неперевершений історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого, власне, і починається самостійний український суспільно-політичний рух.
    Народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воро­незької губернії. Походження хлопчика визначало де­яку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною Мильниковою, за законами Росії став кріпаком свого власного татуся. І Батько майбутнього історика, капітан, учасник взяття Ізмаїла суворовською армією, у 1790 році пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. І Він належав до стародавнього, відомого з середини XVI століття дворянського роду, вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Вольтера, Дідро й інших французьких просвітителів, залишаючись, проте, жорстоким кріпосником. Вже в похилому віці він вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну і Я відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні, наміряючись потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, уже після народження сина. Раптова смерть батька 14 липня 1828 року поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" у передпокої. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, жінка була готова на все. Микола дуже любив свою ма­тір, до кінця життя не забуваючи, кому він був зобов'язаний своїм "дру­гим" народженням. Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з Московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висид­жував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За "витівки" він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 року тільки Микола, прагнучи вчитися, поступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань. Він вивчав древні й нові мови, глибоко цікавився античною істо­рією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком укра­їнських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.
     Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на істо­ричний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Михайлович Лунін. Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантажен­ня не забарилися позначитися на його здоров'ї — ще за студентства значно погіршився зір. У січні 1837 року Микола Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.
     Після закінчення університету він пішов на військову службу, був юн­кером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Але військовим він виявився ніяким. Насамперед нести службу заважав поганий зір. До юго ж дуже скоро Костомарову набридли "військові навчання і тодішні військові товариші". Вихід знайшовся своєрідний: почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козачого полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку.
     Вже в харківський період життя М.Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотиз­му і кріпосницького рабства; створив найбагатшу фольклорно-пісенну традицію і розвинув демократичні ідеали й інститути козацтва. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої по­етичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників "Українські балади" (1838) і "Гілка" (1840) під псевдонімом "Ієремія Галка". Тоді ж він під впливом творчості В. Шекспіра створює історичну драму "Сава Чалий" (1838) і трагедію "Переяславська ніч" (1841), що дістали високу оцінку В.Бєлінського. У 1840 році М.Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Однак ця робота ("Про причини і характер унії в Західній Росії") не була захи­щена через заборону Міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ у 1841 році як окрема книга, і дуже скоро стала широковідомою.
    У 1845 році переїхав до Ки­єва, де став працювати старшим учителем гімназії, відразу ж познайо­мившись із найавторитетнішим і впливовим на той час ученим М. Максимовичем.
   Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М. Костома­рова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором і восени він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення істо­рії України, яку свого часу розгорнув М. Максимович. 
  Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала багатьох молодих людей, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й А. Марковича. 
     
    У ніч на 30 березня 1847 року М.Костомаров був узятий під варту і відправлений до Петербурга. 14 червня 1847 року Костомарову, який перебував у Петропавлов­ській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щи­рою обдарованістю. Її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, що відвідав Київ із гастролями. Арешт Костомарова різко змінив їхнє життя. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Масла у вогонь підливала й мати нареченої. В результаті їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. Якось узимку 1862 року вона купила видання драми М. Костомарова "Кремуцій Корд" і прочи­тала зрозумілу тільки їй присвяту: "Незабутній А.Л.К. на пам'ять. 14 червня 1847 р."...
     24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, М. Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не пройшов для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, і тепер легко міг читати Гомера і Кальдерона в оригіналі. У Саратові Костомарова призначили на посаду перекладача при гу­бернському правлінні з платнею 350 карбованців на рік. Оскільки перек­ладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завіду­вати... секретним відділом, у якому велися справи "розкольників". Як людина досить вразлива, і до того ж слабкого здоров'я, Микола Іванович важко переносив удари долі, що сипалися на нього, особливо через невдалий шлюб. Але світогляд його майже не змінювався. У Сара­тові він знову включився в наукову роботу і завершив монографію про Богдана Хмельницького. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежу­вався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольни­ків та інших сектантів. У саратовському засланні Костомаров познайомився з М.Чернишевським. Микола Гаврилович дуже високо оцінив видану у "Вітчизняних записках" монографію "Богдан Хмельницький", написавши в "Сучасни­ку" про неупередженість автора і широту його кругозору. У Саратові в "Губернських відомостях" за 1853 рік був опублікований перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова "Бунт Стєньки Разіна". Ця монографія пізніше стала відома К.Марксові: він настільки зацікавив­ся нею, що навіть склав її докладний конспект.
    У 1856 році "найвищий маніфест" нового царя Олександра II звіль­нив Костомарова від поліцейського нагляду. У 1857-му Микола Іванович відправився за кордон. Він побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, у Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янства В.Ганкою, який приділив Костомарову багато уваги, а на прощання на знак глибокого шанування подарував йому усі свої праці.
    У 1858 році М.Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Він майже щодня ходив у бібліотеку, вивчав рукописи, поповнюючи новими даними описи побуту і звичаїв російського народу. 
     Навесні 1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафед­ру російської історії Петербурзького університету. 
     За роки ув'язнення і саратовського заслання погляди М.Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного покло­ніння перед народом, однак як і раніше, на відміну від більшості росій­ських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на основні особи і події як російської, так і української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні ма­теріали, багато публікувався, у тому числі в тоді найпопулярніших журна­лах "Сучасник", "Вісник Європи" і "Російське слово".
       Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і Білорусі XIV—XVII століть під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Ро­сії, зібрані і видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 ро­ці, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвяче­на трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Російська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, україн­ської та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Непевний час московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили М. Костомарову повагу і визнання громадськості, почесне місце в україн­ській і російській культурі.
     У 1873 році, розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 року вони обвінча­лися і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.
     Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів су­часників. Один із близьких друзів історика, В.Беренштам, усякий раз, по­вертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: "Плоть не­мічна, дух сильний". У 1872 році від напруженої роботи в Миколи Івановича почали сильно боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати "Руську історію..." для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати. Так виникла "Руська історія в життєписах її найголовні­ших діячів", продиктована помічникам.
    Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восе­ни 1881 року, переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був зби­тий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січ­ня Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу. 6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському ост­рові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Пе­тербурга.
    Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 року на Волковому цвин­тарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.
    Роль М. Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змі­нив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.
     "Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.




odb.te.ua © 2004-2018
розробка: vlasne.info


Будь-яку інформацію Ви
зможете знайти за допомогою
Карти сайту
 

  Хороші казки для хороших малят

Ви можете залишити свої побажання
та зауваження у нашій
Приймальні бібліотекаря