Скарбничка методиста / Сценарії бібліотечних заходів / Літературно-мистецька година «Він був істинним українцем...»
«Він був істинним українцем...»
Сценарій літературно-мистецької години до 150-річчя
від дня народження художника Миколи Пимоненка
від дня народження художника Миколи Пимоненка
Учасники вечора: Ведучі, Художник, Батько, Миколка, Читці.
Читець:
Та ж скільки сонця! А які луги!
Воістину життя, а не полотна.
Так тонко чисті пасмуги лягли,
Теплінь води розкрилася — вільготна!
Весільний гамір б'ється в береги —
Стихія розгулялася народна.
Сади лиш плідний спокій берегли...
А час все крутить нещадимі жорна.
Святині світла! Кольорів оркестр!
Мов кволим виклик — урочистий жест,
Провісних бачень віща серцевина.
Крізь очі в мислі небо пронеслось,
Весь обрій грає золотом колось —
В свою красу вдивляється країна.
(Сергій Бурлаков. «Живопис Миколи Пимоненка»)
Ведучий 1: «Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за свої правдиві й милі, як Україна, картини...». Так казав Ілля Рєпін про одного зі своїх найталановитіших учнів — українського художника Миколу Пимоненка.
На екрані висвічується портрет Миколи Пимоненка.
Він народився 9 березня 1862 року на Пріорці, тодішній околиці Києва, у родині іконописця. Ще з дитинства їздив з батьком розписувати сільські храми Київщини, допомогав йому розтирати фарби, грунтувати дошки... І — малював.
На екрані — картина Миколи Пимоненко «Брід». Виходить Батько.
Батько (гукає): Миколко! Де ти? (Вбігає Миколка). Де ти гасаєш зранку? А хто працювати буде?
Миколка: Ой, тату, вибачте! Там так красиво біля річки... (Показує малюнок). Дивіться, що я намалював!
Батько: Ану дай!.. Листя у будяка зроби товще, отак... (Виправляє). А взагалі нічого, схоже! (Обіймає Миколку за плечі). Сину мій, сину! Дай Боже хоч тебе вивести в люди, щоб не збляк твій талант серед гіркого безталання, бо черствий шмат хліба насущного стоїть більше, аніж справжнє мистецтво... (Ідуть).
Ведучий 2: Перші уроки живопису Микола Пимоненко отримав у київській іконописній школі. А там талановитого учня помітив директор київської рисувальної школи Микола Мурашко — і забрав талановитого учня до себе на безкоштовне навчання, вмовивши перед цим мецената своєї школи, мультимільйонера Терещенко. Вже через три роки сімнадцятирічний Микола Пимоненко став вчителем малювання, а згодом — студентом Академії художеств у Петербурзі.
Художник: Відправляючи мене на навчання, батько мовив: «Бачиш, як Бог тебе багато дає — і талант, і людей добрих, щоб тому таланту хід дати. Тепер чекай випробувань». У Петербурзі випробовування не змусили на себе чекати. Лише за півроку мало не звела мене у могилу хвороба бідних — туберкульоз. Але мене підтримали вчителі — Ілля Рєпін та Володимир Орловський. З їхнього дозволу я протягом семи років лише надсилав свої картини на екзаменаційні сесії, доки не отримав диплом живописця...
Ведучий 1: Таким чином, доля повернула Миколу Пимоненко в Україну, ніби підкресливши, що тема його творчості — тут. А згодом до Києва повернувся його вчитель Володимир Орловський, з яким протягом всього життя Миколу Пимоненка пов'язувала тісна дружба, а через деякий час і родинні стосунки, бо Пимоненко одружився із його дочкою Олександрою. Співець народного життя Пимоненко і естет-лірик Орловський виїжджали на етюди у село, де один малював епізоди селянського життя, а другий — пейзажі...
Ведучий 2: Село Малютянка, що на Київщині, посіло особливе місце у житті і творчості Миколи Пимоненка. Тут він допомагав батькові розписувати місцеву церкву, сюди ж повернувся підлікуватися цілющим повітрям після холодного Петербургу, тут проводив з родиною все літо. Сільське життя підказувало теми, а колоритні мешканці ставали прообразами багатьох полотен.
Художник: Старожили села, дивлячись на мої твори, впізнають своїх предків. Я малював їхні портрети у маленьких альбомах, з якими ніколи не розлучався. Знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки часто приводив додому «живу» натуру — чи теля, чи овечку. Спостерігав за веселощами і танцями молоді... Малював дітей, які пасуть худобу, жінок, які працюють у полі... Так створювалися мої картини...
Миколка: Ой, тату, вибачте! Там так красиво біля річки... (Показує малюнок). Дивіться, що я намалював!
Батько: Ану дай!.. Листя у будяка зроби товще, отак... (Виправляє). А взагалі нічого, схоже! (Обіймає Миколку за плечі). Сину мій, сину! Дай Боже хоч тебе вивести в люди, щоб не збляк твій талант серед гіркого безталання, бо черствий шмат хліба насущного стоїть більше, аніж справжнє мистецтво... (Ідуть).
Ведучий 2: Перші уроки живопису Микола Пимоненко отримав у київській іконописній школі. А там талановитого учня помітив директор київської рисувальної школи Микола Мурашко — і забрав талановитого учня до себе на безкоштовне навчання, вмовивши перед цим мецената своєї школи, мультимільйонера Терещенко. Вже через три роки сімнадцятирічний Микола Пимоненко став вчителем малювання, а згодом — студентом Академії художеств у Петербурзі.
Художник: Відправляючи мене на навчання, батько мовив: «Бачиш, як Бог тебе багато дає — і талант, і людей добрих, щоб тому таланту хід дати. Тепер чекай випробувань». У Петербурзі випробовування не змусили на себе чекати. Лише за півроку мало не звела мене у могилу хвороба бідних — туберкульоз. Але мене підтримали вчителі — Ілля Рєпін та Володимир Орловський. З їхнього дозволу я протягом семи років лише надсилав свої картини на екзаменаційні сесії, доки не отримав диплом живописця...
Ведучий 1: Таким чином, доля повернула Миколу Пимоненко в Україну, ніби підкресливши, що тема його творчості — тут. А згодом до Києва повернувся його вчитель Володимир Орловський, з яким протягом всього життя Миколу Пимоненка пов'язувала тісна дружба, а через деякий час і родинні стосунки, бо Пимоненко одружився із його дочкою Олександрою. Співець народного життя Пимоненко і естет-лірик Орловський виїжджали на етюди у село, де один малював епізоди селянського життя, а другий — пейзажі...
Ведучий 2: Село Малютянка, що на Київщині, посіло особливе місце у житті і творчості Миколи Пимоненка. Тут він допомагав батькові розписувати місцеву церкву, сюди ж повернувся підлікуватися цілющим повітрям після холодного Петербургу, тут проводив з родиною все літо. Сільське життя підказувало теми, а колоритні мешканці ставали прообразами багатьох полотен.
Художник: Старожили села, дивлячись на мої твори, впізнають своїх предків. Я малював їхні портрети у маленьких альбомах, з якими ніколи не розлучався. Знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки часто приводив додому «живу» натуру — чи теля, чи овечку. Спостерігав за веселощами і танцями молоді... Малював дітей, які пасуть худобу, жінок, які працюють у полі... Так створювалися мої картини...
На екрані — картини Миколи Пимоненко «Суперники», «Святочне ворожіння», «Великодня утреня у Малоросії», «Свати», «Жниця», «Побачення».
Ведучий 1: Як і більшість хуцожників-передвижників, Пимоненко вважав селянську тему провідною у мистецтві. Але, відійшовши від соціальної тематики, він пішов своїм шляхом, створюючи ліричний образ України з її чарівними пейзажами і життєрадісним народом. Картини Миколи Пимоненка — це сама Україна, яку ми знаємо із народних пісень та дум, зі сторінок Шевченка та Гоголя, Нечуя-Левицького і Квітки-Основ'яненка, Коцюбинського і Довженка...
На екрані — картина Миколи Пимоненка «Упохід». Звучить мелодія української народної пісні «Засвистали козаченьки...».
Читець:
Уже, мабуть, молебень відслужили,
бо затужили дзвони, затужили!
І заридали дзвони, загули!
— це ж там за браму хлопців провели.
Це ж полк виходить — за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
І дзвонять дзвони,
дзвонять, дзвонять дзвони
по всій Полтаві, по усіх церквах!
Затисну вуха, чую крізь долоні
і ту церковцю прямо в бастіоні,
і той соборний величезний дзвін, —
все заридало хлопцям навздогін.
А дзвони б'ють, а дзвони калатають!
Здається, небо й землю розхитають.
І тут, і там, і десь аж на горі
далекі дзвони б'ють в монастирі.
І десь там юрми, натовпи, там люди!
Там зорі в небі чисті, як ромен.
Ще жінка мужу падає на груди,
і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена.
Там вийшли всі — і немічні, й малі.
(Ліна Костенко. «Маруся Чурай». Уривок з роману у віршах).
Читець: «Іде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От вже і крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувалися на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув йову синю стрічку на зелену траву... Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелеться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо... В долині, край лісу, висить синя імла... І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає у небі весела пісня жайворонка». (М. Коцюбинський. «Харитя»).
Уже, мабуть, молебень відслужили,
бо затужили дзвони, затужили!
І заридали дзвони, загули!
— це ж там за браму хлопців провели.
Це ж полк виходить — за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
І дзвонять дзвони,
дзвонять, дзвонять дзвони
по всій Полтаві, по усіх церквах!
Затисну вуха, чую крізь долоні
і ту церковцю прямо в бастіоні,
і той соборний величезний дзвін, —
все заридало хлопцям навздогін.
А дзвони б'ють, а дзвони калатають!
Здається, небо й землю розхитають.
І тут, і там, і десь аж на горі
далекі дзвони б'ють в монастирі.
І десь там юрми, натовпи, там люди!
Там зорі в небі чисті, як ромен.
Ще жінка мужу падає на груди,
і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена.
Там вийшли всі — і немічні, й малі.
(Ліна Костенко. «Маруся Чурай». Уривок з роману у віршах).
Читець: «Іде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От вже і крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувалися на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув йову синю стрічку на зелену траву... Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелеться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо... В долині, край лісу, висить синя імла... І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає у небі весела пісня жайворонка». (М. Коцюбинський. «Харитя»).
На екрані — картина М. Пимоненка «Жнива на Україні».
Читець: «Коли б спитав мене хто-небудь, яку музику я любив у ранньому дитинстві..., я б сказав, що більше за все я любив клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Я любив її так і так жадав, як хіба ангели жадають церковного звону на Паску, прости, Господи, за порівняння. Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, — я зразу помолодшав, подобрішав і кинувся до роботи. Високий чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю. Я пам'ятаю його з самого малечку». (О. Довженко. «Зачарована Десна»).
На екрані — картина М. Пимоненка «Сінокіс».
Ведучий 2: Микола Пимоненко належить до тих митців, які стали відомими ще за життя. Феноменальній популярності його робіт багато в чому сприяла діяльність у Товаристві пересувних художніх виставок. Величезними накладами розходилися листівки і журнали з репродукціями його полотен. Академік, член художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна, художник здобув визнання далеко за межами батьківщини. Його твори з великим успіхом експонувалися в європейських країнах, з ним мріяли познайомитися молоді обдарування, серед яких був і Казимир Малевич...
Ведучий 1: Його, закоханого в Україну, боляче ранила критика, яку довелося вислуховувати, і про яку він скаржився своєму другові: «Вони кажуть, що я ренегат, що я не люблю своєї батьківщини, що я даю не те, чого треба, що мої сюжети бліді, але ж усе те неправда, зовсім неправда...».
Ведучий 2: Попри негоди, бурхливі революційні події початку двадцятого століття, складності педагогічного процесу, оскільки Пимоненко працював також і на педагогічній ниві, безнадійний стан власного здоров'я, Микола Пимоненко ніколи не втрачав світлого оптимізму і радісної усмішки. Як згадують про нього сучасники, Пимоненко вмів якось у потаємній глибині своєї смутної душі увесь час радіти. Та він і проговорювався, що в радості життя полягає зміст мистецтва... І в останній свій страждальницький рік він, напевне, охоплюючи поглядом прожите, часом здивовано дивувався на свої твори, ніби на чужі і ніби говорячи: «Боже, це треба ж, як багато вдалося!».
